«Ти, Вікторе, на фриців працював?»

«Ну так, статистиком у районній управі…»

«Отже, ти – фашистський підлабузник».

«Так, але…»

«Отже, бандерівець! Чого ж тобі ще треба?! Нумо ходи звідси!..»

Щоб виправити ситуацію, Медведі були змушені продати хату в селі на Житомирщині й переїхати сюди, в Борову. Проте нові односельці хтозна-звідки дізналися про звинувачення, висунуте Віктору Несторовичу трибуналом 1-ї танкової армії. Одним з результатів цього було стійке небажання шкільного колективу приймати до лав піонерії сина Вовку. Малий з цього приводу жахливо комплексував і весь час розпитував батька про одне й те саме: ну чому, чому він не потерпів на допитах ще трохи, навіщо послухав слідчого СМЕРШу?! І ніяк йому не втовкмачиш, що цьому слідакові просто необхідно було виконувати спущений згори план…

Можливо, Віктор Несторович і пояснив би, але перебування в таборі остаточно підірвало його здоров’я. Через це тепер він навіть ременя в руки взяти не міг, отож виховання сина здійснювала за батьковими вказівками «дружина-бандерівка» Фаїна Юріївна. А це невірно, це в корені помилково! Не може жінка так приголубити хлопця ременякою, як це зробить чоловік!!!

А тому Віктор Несторович Медвідь повсякчасно нудився від паскудної думки: що за людина виросте з їхнього сина, якщо його покараннями займається мати, а не батько?! Ох, щось не те виросте!.. Щось явно не те… У нього з голови все не йшло, з якою образою Вовка скрикнув одного разу: «Всіх вас ненавиджу, всі ви сволоти!!! Бандерівці, смершівці, радянці – всі!!! Ви ж немовби граєтеся між собою в якісь свої ігри, от тільки віддуватись за це мені й таким, як я… Щоб ви всі були погоріли!»

З іншого боку, якщо і справді подумати тверезо… Можливо, цей паскудник Вовка не настільки вже й неправий. Малому, як на його вік, і справді дістається на горіхи. Одна надія на те, що товариша Хрущова… та чого вже там – обридлого всім Микитку-Кукурузника нещодавно спромоглися з місця зіпхнути. Хтозна, можливо, хоча б тепер їхнє життя нарешті зміниться на краще?! Принаймні дуже хочеться вірити в це…

Інакше…

Інакше біс його знає, чим усе це неподобство могло б скінчитися. Вже на що тихою й забитою (після трьох хвиль ніколи небаченого тут голоду – ще б пак!) є нині Україна, вже як любили хохли цього Микитку-Кукурузника – але ж останніми роками навіть тут, на південно-західних окраїнах СРСР, час від часу бунтували людиська. Донецьк, Одеса158, Кривий Ріг159… І це не враховуючи інших, віддаленіших регіонів Радянського Союзу. Отже, добре, що його поперли! Можливо, чекати змін на краще вже недовго.