– Чесне-пречесне!

– Ну, от і добре. Обійми ж мене, синочку!

І матір з сином скріпили взаємну обіцянку міцними обіймами.

Борова Мотовилівка, Київщина, кінець листопада 1964 року

Борова Мотовилівка, Київщина, кінець листопада 1964 року

– Тату…

– Ну, чого тобі?

– Тату… а коли допитують, то це як – боляче чи не дуже?

Знов цей малий шибеник зі своїми дурнуватими запитаннями підповзає! Щоб цьому паскудникові зайвий раз гикнулося посеред ночі…

– Це приблизно так само, як матір тебе по сраці ременякою лупцює, тільки вдесятеро болючіше, – відповів Віктор Несторович, скривившись від огиди й роздратування.

– А-а-а… Ну, тоді можна і потерпіти, – зітхнув Вовка. Відчувши в його словах легенький натяк на презирство, батько мовив:

– Ах ти ж мерзотнику малий! Та коли тебе матір лупцює, ти ж горлаєш так, що на всю Мотовилівку чути. А як мене запитувати, то одразу ж про терпіння заговорив. Ач який!..

– А все ж таки я терплю, якщо навіть мамка мене неодноразово відшмагає. А що горлаю, то так терпіти легше. А от ви, тату, двадцять років тому не потерпіли, й мене тепер у піонери не приймають. Кажуть прямо: «Ти, Вовко, син бандери, а всі бандери – вони брехуни, зарізяки і фашистські підлабузники. Якщо у тебе такий батько, то ти весь у нього вдався. Як же тебе до піонерії приймати з такими показниками?»

– От я матері поскаржуся, вона тобі ременякою вдує!.. – пригрозив Віктор Несторович, не знаючи, як зупинити сина. Вовка ж негайно відбіг до дверей і вже звідти прогугнявив:

– Ага, отакі ви… Коли щось та й не по-вашому, то одразу ж матері скаржитись. А як потерпіти заради власного сина, то!..

– Та тебе ж, паскудника, тоді ще навіть у проекті не було! Заради кого ж я терпіти мусив, як по-твоєму?!

– Але ж я з’явився.

Віктор Несторович хотів щось заперечити, однак Вовки вже і слід прохолонув. От завжди він так!.. Причому не можна сказати, що синуля аж настільки неправий. Терпіти катування і справді було можливо, але ж…

– Ти мене зрозумій, у мене ж план є: знайти стільки-то бандерівців, стільки-то простих поліцаїв тощо. Такої-то категорії стільки-то. Більше можна, менше – ну ніяк!.. План по поліцаях виконано, натомість план по бандерівцях – ні. Причому злісно. Отож як ти собі хочеш, а бандерою тобі бути. Але не переживай, трибунал зважатиме на твою хворобу, і більше «десятки» тобі не дадуть, це точно. А в таборі… Ну, там теж усяка робота є, знайдеться і для такого доходяги, як-от ти.

Справді, військовий трибунал 1-ї танкової армії зважив на ту обставину, що «тройкар-бандерівець» Віктор Несторович Медвідь обтяжений туберкульозом кісток, а тому впаяв йому навіть не «десятку», а 8 років таборів плюс 4 роки поразки в правах. Відмотавши весь строк від дзвінка до дзвінка, німецький підлабузник із Сибіру повернувся спочатку на рідну Житомирщину. Втім, «бандерівському» сімейству односельці не давали проходу, а як пояснити всім і кожному різницю між простою співпрацею з окупантами й очільництвом у бойовій бандитській «трійці»?! Всі його спроби завершувалися приблизно однаково: