Жданчик заперечно хитнув головою.

– Тоді інші діти?

Він кивнув.

– А хто ж саме з дітей?

Мовчанка.

– Жданчику, ріднесенький мій, чому ти ніяк не хочеш відповісти?

– Бо вони сказали, що якщо я розкажу про це комусь із дорослих, то буду ябеда-каябеда-донощик-курячий-вожчик. А я так не хочу…

– Синочку!.. – Ольга ніжно обійняла Жданчика і міцно притиснула до себе. – Я тобі обіцяю, що якщо ти мені розкажеш, хто тобі сказав цю дурню, то не будеш… як там вони тебе назвали?

– Ябедою-каябедою-донощиком-курячим-вожчиком.

– Отож-бо! Не будеш ти донощиком, обіцяю.

Мовчанка.

– Жданчику, я ж твоя мама! Я тебе не обдурюю. І хочу для тебе всього-всього найкращого. Ти ж віриш у це?

Він кивнув.

– Ну, тоді скажи…

– Але ж мамо, я не можу! Я ж землю їв…

– Ти?! Землю?!

– Та-а-ак…

– А навіщо?!

– Вони ж бо змусили. Сказали, що я говорю не так, як усі нормальні люди. Що так, як я говорю – так говорять лише самі западенці. А всі западенці – то є бандити недорізані. А до того ж і дурні кугути, а тому вони не можуть вимовити правильно це слово – «бандит». І замість того у них виходить «бандера». Отакої…

Від почутого Ольга аж сіпнулася. Проте шаленим зусиллям волі змусивши себе заспокоїтися, спитала майже рівним голосом: