– Жданчику, ріднесенький мій! Те, що всякі дурні кажуть про бандерівців… Ти ще й не таке почуєш, але знай одне: це все маячня, наклеп. Люди самі не знають, що торочать. Це їхня біда… Але ж ти – син бандерівця! А отже, мусиш знати правду… Тільки от про неї вже нікому-нікому не розказуй, це точно!

– А землю їсти треба?

– Ні-ні, синку, ніякої землі їсти не треба. Це теж дурня. Та якщо ти розкажеш комусь правду, тоді мене до тюрми посадять, а тебе заберуть і в дитячий будинок здадуть.

– Але чому?!

– Кажу ж, що твій батько був бандерівцем! Тому й заберуть. Те, що наше теперішнє прізвище «Костів» – то це я так змінила.

– А чому?..

– Бо батька твого звали Олегом Цетнарським, і разом з товаришами він аж до шістдесятого року воював за нашу волю! Ти тоді ще тільки мав народитися, отож мені пригрозили: якщо не розкажу все, що знаю – після народження тебе заберуть від мене, саму ж мене в тюрму посадять. Твій батько і ще один чоловік загинули в бою з ворогами, отож я й розповіла про них усе, що знала. Жінка там з ними ще була, але я сказала, що ніц не знаю про неї. Мені повірили й відпустили. Однак виселили звідти, де ми жили, й переселили сюди. А також прізвище змусили змінити.

– Чому?..

– Щоб нібито стерти з людської пам’яті твого батька! Щоб ні я, ані ти не були Цетнарськими. Але ж ти запам’ятаєш? Олег Цетнарський – це твій батько. Він був героєм-бандерівцем, а не вбивцею. І він загинув у бою. Олег, мій Олежек!.. Ми весь час сміялися з того, що він Олег, а я – Ольга!..

Не в змозі стримуватись жінка дала волю почуттям:

– А тебе я назвала Жданом, бо дуже-дуже ждала, коли ж ти з’явишся на світ… Але вони подумали, що це я так перевиховуюсь, перелаштовуюсь під них… як їм хочеться. Нас же сюди вислали – в Приморське, під Жданов… Отак я їх обдурила.

– Кого?

– Ворогів, Жданчику, ворогів.

– А хто вони – вороги ці?

Ольга подумала трохи, але мовила:

– Давай-но ти ще трохи підростеш, а тоді я вже розкажу все, як воно є. А поки що… Поки ти ще надто малий. Раптом пробовкнешся… навіть ненавмисно… Ти ж не хочеш до дитбудинку?

Малий різко крутонув головою.

– Отож-бо! А тому давай домовимося наступним чином: я ніц не розповім Льошці з Тошкою, а ти нікому не розказуватимеш, про що ми з тобою тут говорили. Гаразд?

– Гаразд, мамо.

– Чесне слово?