– А до чого тут земля? Навіщо було землю їсти?

– Бо Тошка з Льошкою змусили… Ой!..

Зрозумівши, що мимоволі прохопився, Жданчик відсторонився від матері.

– А хто вони такі – ці Тошка з Льошкою?

– Вони зі старшої групи, а я з молодшої.

– Отже, вони на два роки старші від тебе?

– Так. Тільки ви не кажіть їм, що я вам розказав!..

– Не переймайся, синочку мій, не скажу. Але оскільки ти все ж таки прохопився, то давай вже, розповідай про все, як там і що між вами сталося. Ніц не приховуй, бо я мушу подумати, як повестися.

Малий трохи помовчав, але зрештою наважився:

– Ну, гаразд, тільки дивіться, не кажіть їм, бо Тошка з Льошкою казали, що ще й приб’ють мене, якщо я стану ябедою-ка-ябедою. Приб’ють і в землю закопають. Тому я й їв землю, щоб не закопали…

– Та вони самі бандити!.. Й навіть гірші!.. – не втрималась Ольга.

– Ні, мамо. Вони казали, що то западенські бандити, які бандери, закопують людей в землю живцем, як фашисти закопували.

– Синочку!

Ольга вхопила малого за плечі, різко трусонула і прошепотіла:

– Синочку, не вір цим дурнуватим хлопцям, прошу! Вони самі не знають, що за нісенітниці торочать. Але прошу тебе дуже запам’ятати наступне: бандерівці – це не бандити ніякі! Бандерівці – це борці за нашу волю і щастя. І ще запам’ятай…

Вона глибоко вдихнула, замружилася і повільно видихнула:

– Запам’ятай, синку, що твій покійний тато був бандерівцем.

– Ма-а-амо-о-о!.. – оченята хлопчика округлилися від подиву.

– Так-так, синку. Він бився за наше щастя і загинув, як герой.

– То він… він що, людей в землю закопував?..