— Моя донька вважає, що це надто особисте запитання. Розумієш, в нашому племені питати старших про мотиви їхніх дій — це велика нетактовність.

— Дякувати богам, я не походжу з твого народу, — Альтсін трохи відступив, аби бачити обох зеехійок. — Тож?

Тепер вираз її обличчя було важко прочитати.

— Я користуюся аспектованою магією, але вмію сягати й глибше, — почала вона поволі. — За допомогою родових духів, що опікуються племенем, я черпаю енергію з інших джерел. Я чутлива до духів і душ, що заблукали.

— Тож, — повторив він, не розуміючи.

— Тут нічого немає, — прошепотіла вона. — Десятки, а може, й сотні людей померли в цьому місці до мене, а я не відчуваю нічого, жодного сліду від них, жодного болю, який залишився б на камінні стін, жодного страждання чи розпачу. Щось витерло зі світу навіть спомини про це. Абсолютно. Вважаю, що Меч повністю поглинув їх, пожер їхні душі. Тому я боюся помирати.

Вона замовкла, очі її потемнішали.

— Бо так це працює. Жерці сходять сюди, посміхаються, тримають ножі в руках. І ріжуть. Обличчя, спину, ноги, сте… стегна. А ти борсаєшся, лаєшся, плачеш і благаєш про милосердя. А Меч п’є кров. Потім, коли вирішать, що він напився достатньо, припиняють тебе ранити й виходять. А ти знаєш, що за кілька годин вони прийдуть, нагодують тебе й обмиють, а за день чи два повернуться з ножами. І ти також знаєш, що одного дня, коли їм знадобиться по-справжньому багато Сили, вони не перестануть різати… І ти молишся про такий день… і молишся… щоби він не настав… Я не можу померти тут від леза.

Альтсін стиснув зуби.

— Тож як…

— Я не можу померти від жодного леза, — повторила вона. — Не можу стекти кров’ю, бо цей клинок її поглине… — Вона замовкла. — Вам доведеться мене задушити.

Молодша сіпнулася, наче отримала удар в серце. Злодій проігнорував її, відчуваючи, як зростає його гнів. Чого хотіла ця жінка? Щоб вони накинули петлю їй на шию і стискали, дивлячись, як вона давиться, харчить і борсається? І щоби це зробила її власна донька? Після того як ризикнула життям, щоб її врятувати? Прикута до Меча жінка посміхнулася, незважаючи на біль.

— Я відчуваю твій гнів, хлопче. Ти впевнений, що скеровуєш його у правильне русло?

Альтсін вишкірився, намагаючись опанувати лють, що підкочувала під горло.

— Не знаю, поки я просто дозволяю йому палати. Якщо я не зроблю цього, то почну верещати, — він потягнувся до пояса. — А може, отрута?

Вона припинила посміхатися.

— Що воно?

Він стенув плечима.

— Знання складу цієї рідини призвело б до дожиттєвого зацікавлення мною з боку гільдії алхіміків. І це був би доволі короткий строк, якщо чесно. Тож я не розпитував. Вона не має ні смаку, ні запаху. Двадцять крапель, влиті в олійний каганець, за чверть години наповнять повітря в будинку сонними випарами. За годину можна лупати стіни — і ніхто не прокинеться. Крапля на кварту призведе до отупіння, дві — до легкої дрімоти, а п’ять — до міцного сну. Після десяти у здорового й сильного чоловіка зупиниться серце. Вважаю, що на тебе вистачить семи. Без образ.