Він знайшов її в кутку під дверима, що вели до фальшивої скарбниці — скручену, тремтливу постать, що притулилася до залізної плити. Глянув на вполовину відсунутий засув.

— Вона хотіла піти одна і не просила, щоб ти її супроводжувала.

Міг не додавати: «І я — теж».

Вона кинула на нього порожній погляд.

— Ми маємо йти, дівчино, — крига почала танути, й Альтсін впіймав себе на тому, що до болю стискає щелепи. — Ми маємо вийти звідси й почекати в головній кімнаті.

Вона дивилася на нього так, наче щойно вийшла з курильні анесху. Ворухнула губами.

— Вийти?

— Так, вийти.

Вона сильніше притулилася до сталевих дверей.

— Ное, а’н телліерст!

— Ні. Ти тут не залишишся. Я прийняв на себе тягар її смерті, тож не зможу знести ще й твоєї.

— Ан тельїерст! Ти не розумієш. Ан… я була поганою донькою. Завжди теденд… дурна, капризна, неслухняна. А… але коли вона зникла, я відчула, як щось мене шарпає, фенн… гризе. Хотіла… е-е-е… мала її знайти… перепросити. Зібрала кількох… альрандлл… товаришів, е-е-е… приятелів і шукала. Хотіла сказати, як беекву’нн квуй аллоренд’д.