Краєм ока він помітив червону пляму під стіною. Храмовий плащ, обуту в сандалію ногу. Магічне світло не було занадто сильним, особливо зараз, коли Меч виссав з нього сили. Він примружився. Це був Клессен. Багрянець його шат змішувався з чимось іншим, глибоким, майже чорним, що брало свій початок у рані на горлі й плямувало груди і вбрання, стікаючи вузьким струмочком до леза. Меч прагнув крові й не допускав, аби хоча б крапля її змарнувалася.

Він швидко роззирнувся й побачив навпроти трупа інквізитора те, чого сподівався. Схоже, що храмовій варті доведеться знайти собі нового Кулака Битви.

«Але це нічого», — заспокоював він себе. Нічого. Він був живим. Ким би не були блюзніри, вони, схоже, вважали, що ран на зап’ястках вистачить, щоб він стік кров’ю. Це помилка, велика помилка, бо він виживе та знайде їх. Знайде і…

Геп, геп, шеп, дзинь.

Здавалось, наче хтось вронив мідяну тацю. У цей звук раптом вдерлося раптове шкрябання кігтів і шелест луски, що терлася одна об одну. А потім, перш ніж він встиг розпізнати ці звуки, до льоху увірвалася сама смерть. Звір довжиною десь із сім ліктів, укритий кістяним панциром. Здавалося, він рухався проти законів природи, згинаючись і ламаючись під неймовірними кутами. Здавалося, кістки й м’язи розміщувалися під шкірою за якоюсь небаченою, алогічною схемою.

За мить потвора знерухоміла, наче розуміючи, що людина не може ані боронитися, ані тікати. Встала за кілька кроків перед ним й увіткнула бурштинові буркали в обличчя жертви. Довгий білий язик визирнув з-поміж трикутних зубів, вишкірених, наче пародія усмішки.

А Тиг-ґер-Френн, Великий Ключник Храму й другий у черзі на звання архіжерця, закричав і обісцяв штани. В останню мить подумав, що двадцять років тому, перед тим, як вони почали годувати Меч життями інших людей, клинок освітився би блиском серця зорі. Але не тепер.

А смерть посміхнулася ще ширше й стрибнула йому назустріч.

Її, напевне, ніхто не звинуватить у неретельності.

Магічний вогник згас набагато швидше, ніж скавчання жерця.

МІШОК, ПОВНИЙ ЗМІЙ

День скінчився чарівним заходом сонця.

Це був один із тих заходів, коли сонце, тонучи в морі, здається, підсвічує зі споду його поверхню так, що виднокрай палає усіма відтінками багрянцю. Вітру не було, але повітря мало дивовижний аромат, тож люди дихали на повні груди й мимоволі усміхалися. Кожен, хто чесно працює, скаже, що в таких вечорах є небагато речей, кращих за кухоль холодного пива в товаристві друзів і вислухування свіжих пліток аж до глупої ночі.