— Бачиш, хлопче… Я вже бачив сек-Ґреса в бою. Кілька разів. І у вашому двобої я поставив би на нього все своє багатство проти старих личаків. Але коли ти підірвався на ноги та вдарив у нього… Я бачив Воїна… Розумієш? Володаря Битв, який у своєму святому безумстві зійшов до нас. Ти переміг його, бо бог зглянувся на тебе й наділив своєю святою силою. Тож ти підеш собі вільним і зникнеш із міста.

Альтсін відкрив рота, але граф лагідно усміхнувся, поклавши йому долоню на вуста.

— Мовчи. Немає іншого виходу. Я наказав оголосити, що твоя рана виявилася смертельною, і що ти помер за годину після барона. Це закриє проблему Виссеринів. Але забагато людей бачили твоє обличчя, щоби ти міг повернутися в Низьке Місто. Якщо хтось тебе впізнає, навіть випадково, то я стану брехуном, а тебе почнуть допитувати.

Злодій глянув йому в очі й зрозумів, що в нього є ще один вихід. Він може зняти пов’язку й роздерти свіжу рану, щоби зійти кров’ю.

— А баронеса? — запитав він.

— Яка баронеса? — усмішка аристократа все ще була лагідною, а голос — тихим.

Ну що ж, Сонечко. Треба було залишитися тою, хто займається прийомами.

— Як тільки ти зумієш встати, то отримаєш коня, трохи грошей і зникнеш з міста, хлопче. Прокляття, я навіть не знаю, як тебе насправді звати. Ні, не говори. Лише кивни, якщо ти все зрозумів.

Альтсін кивнув, а граф усміхнувся ще раз і вийшов.

Коли злодій залишився сам, то зрозумів, що насправді доля, яку граф запланував для нього, не мала ані найменшого значення.

Бо коли він заплющував очі, то під повіками з’являлася долина, наповнена кривавим багном.

І люди зі зброєю, товариші й друзі, які йшли по його смерть.

І Сила, яка надходила з усіх боків.

І бойовий шал, який горів у венах.

І танець із мечем.

І біль втрати.

Він боявся.

Боявся, як ніколи в житті.

ОБІЙМИ МІСТА