Альтсін хотів розреготатися. Санвес не був таким дурнем, за якого він його мав, а Цетрон не виявився старим і товстим боягузом, який відмовився від помсти зі страху за власну шкіру. Єдиним ідіотом у цій історії був він сам. Усе, що він зробив, було абсолютно позбавленим сенсу. З таким же успіхом він міг досі сидіти у винниці й пити.

— Що тепер?

— З тобою? Я повинен тебе усунути. Швидко, тихо й безслідно. Це було б найпростіше та найбезпечніше. Нехай Виссерин із союзниками надалі вважають, що я їхня іграшка, а ти ж можеш комусь усе розповісти, правда ж? І будуть проблеми.

Злодій дивився, як аристократ іде до стіни, де висіла чимала колекція зброї.

— Два роки тому мене звалила хвороба, — бряцнув кришталь, і граф повернувся з келихом у руці. — Ніхто не міг мені допомогти. Чарівники, жерці, цілителі й навіть ті, хто користуються неаспектованою магією — не допоміг ніхто. А я користався всім. Є такі хвороби, які виглядають наче вирок Великої Матері, що прагне якомога швидше зважити твою душу. Може, я навіть піддався б її волі, якби не те, як хвороба розвивалася. Пий.

Кришталь холодив губи, а вино мало присмак темних грон, що дозрівають під повним сонцем. Кількома ковтками злодій опорожнив келих.

— Хвороба відбирала в мене… — шляхтич завагався, — мене. Розумієш? Не лише нищила тіло, нищила мій дух. Я міг би знести, що в мене трясуться руки, що я не можу втримати голову й починаю слинитися, але пробуджуватися вранці й не пам’ятати, хто ти такий, де ти, ким є всі ці люди, які до тебе щось говорять? Я наказав найближчим слугам тримати інформацію про мій стан у таємниці, але щоранку мені потрібно було все більше часу, щоб згадати найважливіші речі. Бували дні, коли я не міг показатися нікому, бо друзі, які сьогодні їли в мене з руки, відібрали б моє багатство, місце в Раді й прирекли б на дожиттєвий побут у якомусь притулку для безумців, якби вони мене тоді побачили. А я навіть не розумів би, що сталося.

Гнів графа був майже матеріальним, і Альтсін не поставив би навіть мідяка на тривалість теперішнього союзу із Виссеринами.

— І одного дня, коли відчув себе краще, я пішов на щорічні свята в Храмі Реаґвира. Глянув на Денґотааґ і почув голос Володаря Битв. Перш ніж мене встигли втримати, я торкнувся клинка, а потім… я повернувся додому. Наступного ранку прокинувся без тремтіння рук і ніг. Я пам’ятав усе, включно з прізвиськом першого поні, на якому їздив. Я був здоровий.

Альтсін подивився йому прямо в очі. Це були очі не тупого фанатика, а людини, яка вірила. Події майже річної давності повернулися до нього: жінка, прикута до чорного клинка, і смерть трьох жерців. Злодій пам’ятав, що Храм Реаґвира швидко прийшов до тями після втрати, мертві ієрархи офіційно виїхали у подорож, а в процесії знову носили святого Меча. Цікаво, що граф сказав би, якби знав правду? Чи шляхтич у двадцятому поколінні звернув би увагу на долю бідака, що конає на божому клинку? Скоріше за все, ні.