Светлый фон
Тож шлях їхньої мандрівки спершу позначать кинуті вози, потім — низка згортків, клунків і скринь, а далі — сліди повзання, човгання, падінь і важкого зведення, а то вже — й перші тіла. Спочатку це будуть старі чоловіки. Незрозуміло чому, але це завжди старі чоловіки, наче старі жінки міцніше тримаються за життя. Але, нарешті, всіх be переможуть не так убивчі зусилля, як холод і волога. Переохолодження. Коли людина вперше впаде в грязюку, її шанси зменшуються вполовину. Можна накинути на спину шкіряний, просякнутий жиром плащ, що охороняє від дощу, але після падіння намул блискавично пролазить під вбрання, вповзає під нього, наче жива істота, наче гігантська п’явка, голодна до тепла й життєвих сил. Раптом тебе охоплюють дрижаки, твань важить, наче кілька верств кольчуг, ноги, здається, вростають у землю. Хтось допоміг тобі встати, дощ змив верхній шар болота, але те, що вповзло під вбрання, вже почало висотувати твою енергію та життя. Тож іще одне падіння станеться вже швидко, а потім — наступне, далі — ще одне. А тоді вже ніхто не матиме сил, щоб допомогти тобі звестися.

Так воно й було, і він міг надати про це чимало свідоцтв. Мандруючи рівниною, його загін наштовхнувся на кілька таких караванів, на вервечку покинутих возів, клунків і трупів. Він дослідив частину тіл, звільнюючи душі, що в них зав’язли, і тепер мав при собі їхні спомини. Спомини чоловіків, жінок і дітей. Те, що ті відчували в останні хвилини, він міг би назвати похмурим фаталізмом, примиренням із долею, над якою немає влади. Рішення належало не їм, але вони пішли. Й помирали, втішаючись власному кінцеві. Це було найдивовижніше — ці спокій та радість, із якою вони вітали смерть. Наче давно очікувану, найкращу подругу.

Так воно й було, і він міг надати про це чимало свідоцтв. Мандруючи рівниною, його загін наштовхнувся на кілька таких караванів, на вервечку покинутих возів, клунків і трупів. Він дослідив частину тіл, звільнюючи душі, що в них зав’язли, і тепер мав при собі їхні спомини. Спомини чоловіків, жінок і дітей. Те, що ті відчували в останні хвилини, він міг би назвати похмурим фаталізмом, примиренням із долею, над якою немає влади. Рішення належало не їм, але вони пішли. Й помирали, втішаючись власному кінцеві. Це було найдивовижніше — ці спокій та радість, із якою вони вітали смерть. Наче давно очікувану, найкращу подругу.

Треба щось зробити з тими душами. Збурюють його, їхні причитания й стогони впливають на Силу.

Треба щось зробити з тими душами. Збурюють його, їхні причитания й стогони впливають на Силу.