Він прокинувся так, як звик прокидатися вже кілька років, повільно переходячи зі світу сну до свідомості. Але сьогодні він відразу знав, де знаходиться. Понкее-Лаа. Банлір, що зветься Калюжником. Третя за розміром і наймолодша дільниця Низького Міста. Місце, яке традиційно пов’язувалося з людьми, які шукають у місті щастя. Це сюди найчастіше потрапляли прибульці з провінції, бакалійники, цілителі й ремісники, що прагнули знайти роботу в якомусь із міських цехів, чародії, які шукали протектора або шансу зробитися членами потужної гільдії, мандрівні артисти, найманці-задираки, вбогі шляхтичі й величезна маса людей без професії та освіти, які за своє багатство вважали пару рук, готових до праці, а за мотивацію — порожній шлунок. Добре місце для повернення.
Якусь мить він лежав нерухомо, відчуваючи залізистий присмак на язиці й потроху знаходячи себе у власному тілі. Цей сон був лагідним, він уривався в потрібному місці, не розгортаючи перед ним картини різанини. А були й такі, після яких він кілька ночей боявся заснути — сни, сповнені жорстокості, поряд із якою робота майстра-ката здається ласкавими пестощами. Йшлося не про битви, коли Сила, що пульсувала у венах, в’язала й кидала до битви десятки тисяч воїнів, а про такі різанини, яких йому не дали побачити сьогодні. Сни про те, як ідеш землею, червоною від крові беззбройних, про мертвих чоловіків і жінок, які лежать всюди навколо. І про дітей. Незрозуміло чому, але погляд демона частіше за все падав на дітей. Це неправда, що діти помирають красивіше, ніж дорослі. Це брехня, що здається, ніби вони сплять, так наче сама Володарка поклала поцілунок їм на лоба. Ці закривавлені рештки рідко коли виглядали зануреними в сон. Особливо якщо до того був наказ, щоби їх убивали так, аби вони відчували, що помирають.