Вони мірялися поглядами. Альтсін пам’ятав цей вираз: холодний, аналітичний, позбавлений емоцій. Він вже бачив, коли Цетрон дивився так на когось. Зазвичай цей хтось потім помирав, а якщо ватажок гільдії хотів викликати страх і провчити ворогів, то той хтось помирав довго й болісно. Схоже, злодій повернувся у винятково поганий момент.

— Я приплив учора ввечері з баркою із глибини суходолу, — почав він обережно. — Капітан звався Скравом. Я найняв кімнатку в заїзді на Калюжнику, заїзд зветься «Під Стріхою». Можеш перевірити. Я в місті вперше за п’ять років і не дуже розумію, що коїться на вулицях, хоча мене не дивує те, що вони мають вкритися трупами. Проти кого ти збираєш сили? Проти людей Онверса? Проти Старого Різьбяра? Проти стерв’ятників узбережжя зі східного порту? Ти достатньо довіряєш бандитам Рвисса, щоб вони стояли за твоєю спиною?

Погляд Товстого не змінився.

— Це так схоже на тебе, Альтсіне, — буркнув він тихо. — Немов вважаєш, що ти — єдина розумна людина на десяток миль навколо. Пройдемося.

Вони рушили вуличкою вниз. Злодій раптом зрозумів, що його зброя зникла з рук Цетрона. Він навіть не помітив, як і коли це сталося.

Вони мовчали, Альтсін не намагався розпочинати розмову. Якщо шеф гільдії запропонував пройтися, то доводилося крокувати, стуливши пельку й чекаюти на питання.

— Рвисс мертвий, — почув він раптом. — Різьбяра повісили на гак іще рік тому, а його люди розсипалися, частина приєдналися до мене, частина — до дес-Ґланги. Ґамбеллі та його бандити, всі до єдиного, наклали головою. Хлопці з південних дільниць настільки проріджені, що можна залишити посеред вулиці капшук і ніхто його не вкраде. Ті почвари зі східних дільниць забарикадувалися в каналах і виходять звідти лише вночі, але це їм не надто допомагає. Онверс приніс мені клятву вірності місяць тому. Чангор та ґес-Бріґд — два місяці. Північні доки й склади — нейтральні. Принаймні так говорить Омбелія, але з нею насправді ніколи нічого не відомо точно, тож доводиться стежити за спиною.

Вони проминули перші крамнички та ятки, де головним чином пропонували прикраси, які моряки, рибалки й дрібні ремісники купували для своїх жінок. Дешеві намиста з малих шматочків бурштину, браслети з міді й бронзи, кільця, ланцюжки та шматочки скла, які вдавали справжні діаманти. Поблизу порту завжди знаходилися охочі на такі дрібнички.

— Бачиш його? — Цетрон вказав на висушеного чолов’ягу, який спирався на протез ноги й стояв поблизу від ятки зі схожими блискітками. — Він прибув до міста десять років тому, маючи одну ногу, пару рук, дружину й чотирьох дітей. Сьогодні він має власну майстерню, двох синів у підмайстрах у відомого ювеліра й третю частину цієї кам’яниці. Знаю, бо я сам позичив колись йому грошей на те, щоби розпочати справу. Єдине, що залишилося в нього з тих часів — оця кукса. Його онуки, може, переберуться колись до Високого Міста. Розумієш?