Це були спокійні, заколисливі думки, холодний аналіз фактів, яким він намагався прикрити свій жах. Не знав, яким чином міг захиститися від чогось такого. Він може просто переходити вулицю, розмовляти з кимось або їсти, а видіння прийде й залишить його беззбройним між людей. Скільки часу мине, поки після чергового нападу він прийде до тями в підвалах якогось храму? Жерці поважно ставилися до одержимих демонами.

Він потребував допомоги.

Альтсін підняв кухля до губ і допив майже одним ковтком. Цетрон був єдиною з осіб, які, якщо навіть йому не допоможуть, то знайдуть когось, хто спробує. Існували методи вирвати демона з людини, і не всі вони були пов’язані з дровами, що горять під ногами нещасного.

Злодій підвівся, і цієї миті Цетрон з’явився в дверях. Зупинився, роззирнувся навколо й рушив вуличкою вниз, до порту. Альтсін лише цього й чекав. Порахував до десяти й почимчикував за колишнім патроном. Не думав, що Товстий, навіть якби й озирнувся, міг його впізнати. Минуло п’ять років, Альтсін носив бороду, рухався інакше. Ба більше, його не мало тут бути.

Йшов за ним кілька хвилин, до тієї миті, коли Цетрон зупинився на початку головної вулиці Середнього Валеє. Вулиця тут вела трохи вниз, тож краєвид був прегарним. Десятки магазинчиків, яток і малих сімейних винарень обсідали її з обох боків, а шум і гамір торговців пестив слух. Місто, незважаючи ні на що, не втратило свого духу.

Альтсін підійшов швидким кроком і пробурмотів:

— Чудовий краєвид, еге ж?

Сучий син не дав йому ані найменшого задоволення.

Глянув, упізнав, кивнув, наче, хай йому грець, вони домовилися про сьогоднішню зустріч, і крутнув у повітрі пальцями. Щось торкнулося попереку злодія, він не став озиратися, бо якщо навіть не почув кроки того, хто підійшов до нього, то робити різкі рухи було б дуже нерозсудливо.

Злодій дозволив себе обшукати, відібрати кинджал і кастет. За мить гострий натиск на поперек зник.

— Нині мандрівні скриби ходять непогано озброєні, — Цетрон крутнув у пальцях його зброю. Альтсін усміхнувся кутиком вуст.

— Усі в провінції бажають скарбів знання, — відповів. — Тож доводиться їх охороняти.

Товстий не відповів на усмішку. Дивився. Холодно, спокійно, уважно. Дратівливо підозріло.

— Це я, — буркнув нарешті злодій, аби лише перервати мовчання, хоча Цетрон, ясна річ, вже це знав. — Пам’ятаєш? Альтсін. Пару років тому я працював на тебе.

— Якщо я добре пам’ятаю, ти не приніс мені клятви, а лише оплачував у гільдії право на роботу.

— Ага. І не раз, і не два закривавив кинджал, дбаючи про твої інтереси.