Загарбникам, які прийшли зі Сходу, довелося обирати. Або величезний порт, тисячі доків, ремісничих майстерень, боєнь, дубилень і красилень, або кришталево чисте море, необхідне для варіння солі. Меекханці, які перш за все потребували порту для своїх кораблів і бази для торговельного флоту, не залишилися надовго. Сіль, ясна річ, приносила чималі зиски, але Меекхан мав власні, гігантські джерела доходу у вигляді рудників у центральних провінціях Імперії. Не потребував конкуренції для своїх гірників і купців. Але назва лишилася, хоча сіль тут не варили вже років із триста.

До побудови свого найважливішого порту Меекхан підійшов із по-справжньому імперським розмахом. Скористалися навіть тим, що Варильня лежала поряд із морем, біля неглибокої затоки. Інженери поглибили її дно й викопали систему каналів, якими важкі барки довозили товар просто під двері складів. Відтак будинки стояли на чомусь, що нагадувало окремі штучні острови, поміж якими люди пересувалися по кладках і містках, що поєднували дахи. Самі склади були гігантськими: кожен мав понад сто ярдів довжини, п’ятдесят ширини й майже п’ятнадцять — висоти. Казали, за давніх часів їх набивали під самий дах, оскільки складали в нихголовним чином будівельні матеріали й величезні частини кораблів імперського флоту. Після того, як Імперія пішла, склади, зазвичай, стояли порожніми, їхні гігантські зали вже не годилися ні до чого. Транспорти гранітних блоків і дубових колод вже не пливли вгору рікою.

Тепер дільниця мала погану славу навіть серед найпаскудніших дільниць Низького Міста. Передусім, тут ніхто не жив, тут не було кам’яниць, вуличок, крамниць і магазинів. Лише час від часу якийсь відчайдух-купець наймав тут за кілька монет місце для товарів, яких ніхто не схотів би вкрасти: двадцять тисяч цеглин або сотня великих шматків заліза. Але більшість часу по залах складів гуляв вітер.

Кожен анвалар Ліги Капелюха традиційно сам вирішував, де буде його головна садиба. Але зазвичай це був район міста, з якого той ватажок походив, бо безпечніше перебувати на вулицях, де людина виховувалася і де її оточують ті, кого вона знає. Але Ґригас обрав за штаб Варильню, дільницю порожню й майже безлюдну, що чимало говорило про його параною. Вже кілька років у цій дільниці могли перебувати лише його довірені підвладні — півсотні задирак, чиєю єдиною метою була охорона анвалара.

Альтсін, оглядаючи з укриття дахи чотирьох складів у центрі дільниці, мусив погодитися, що ця інформація абсолютно неактуальна. За годину він нарахував приблизно вісімдесят людей, які ходили тут і там, змінювали позицію, доставляли накази. Більшість із них надто регулярно рухалися групами по п’ятеро-шестеро, щоб можна було подумати, що це випадковість. Хтось ними командував, хтось спланував оборону Варильні від можливого нападу, і зробив це аж ніяк не тупий горлоріз.