Хлопець вирушив у його бік, набираючи швидкості й тримаючи меч збоку, наче не знав, що зробити зі зброєю. Альтсін не чекав — з місця, на якому стояв, бігом кинувся на нього. Вони зустрілися посередині молу, обмінялися двома швидкими ударами, які прозвучали як один, й відстрибнули один від одного на кілька стоп. Юнак взяв руків’я обіруч, обплівши його пальцями, нахилив голову, блиснув зубами.

Вдарив згори. Відступив. Зліва. Відступив. Справа. І знову повернувся у стійку, наче бився проти манекена на тренувальному майданчику. Удар із випадом і повернення. Удар і повернення. За кожним разом приймав ту саму стійку, за кожним разом шкірив зуби в схожій гримасі.

„Він боїться“, — зрозумів злодій. — „Ба більше, він у паніці, найохочіше утік би, але мав тут залишитися й… померти“. Він мав перевірити, чи великі вміння в їхнього супротивника, а потім — злодій кинув оком за його спину, де на мол входили ще двоє Праведних, — мав зв’язати його меч у якомусь млинку, або ж надітися на лезо, аби тільки дати решті шанс завдати смертельного удару. Альтсін машинально парирував чергові удари, не намагаючись контратакувати. Хлопець боявся і якимсь чином опирався Силі, яка досі без зусилля контролювала дії Праведних. Позаду наступна пара войовників увійшла на мол. Остання двійка стояла біля самого берега, наче бажала впевнитися, що ніхто не зійде на узбережжя без їхнього дозволу.

Смерть вдарила в них ззаду без застереження.

Випірнула із завулка, на мить відтягнувши на себе увагу злодія так, що черговий удар півтораручника мало не позбавив його руки. А перш ніж був нанесений наступний, двоє Праведних, які пильнували вихід з молу, вже були мертвими.

Чоловік, молодий, хоча його вік важко було окреслити точно. Вступив поміж ними безшелесно і вдарив двома однаково закривленими мечами. Їхні кінчики були такими швидкими, що темні клинки наче прошили повітря, а не живі тіла. Праведні впали замертво, перш ніж торкнулися землі.

Альтсіну здалося, що юнак ішов не сам, що його щось підтримувало. Тремтіння повітря, яке гасило будь-яку Силу й розпорошувало аспекти. Злодій бачив, як це щось тягнеться до Праведних і як Потуга, яка їх підтримує, згасає. Раптом ті припинили бути маріонетками й знову стали звичайними людьми.

Почувши звук падаючих тіл, інші Праведні розвернулися, мов за командою.

Вбивця затримався біля входу на мол. Дивився на Альтсіна й лише на нього, наче п’ятеро озброєних чоловіків між ними нічого не значили. Вільні шати піщаного кольору не дозволяли зрозуміти: він худорлявий чи масивний, зграбний чи ширококостий, але насправді це не мало жодного значення. Злодій був готовий закласти власні руки на те, що це він убив ту двійку, на яку Альтсін наштовхнувся на даху. Його мечі пасували до ран: були трохи коротшими за нормальні клинки, трохи закривленими, леза блищали чорнотою вулканічного скла.