— Вона тебе шукала, — чужинець мав дивний м’який акцент. — Уже місяць шукала тебе. Я вже думав, що ми поїдемо з міста.

— Ці покидьки на дахах — то був ти?

— Ні. Ми. Я й вона. П’ятеро.

Коротка арифметика вказувала на те, що граф сьогодні був позбавлений усіх своїх улюбленців. Убивця не зводив погляду зі злодія.

— Якби сьогодні ти не об’явився, завтра ми б, скоріше за все, поїхали із міста.

Злодій кисло скривився.

— Здається, що моє купання в річці притягнуло всю шумовину з околиць. Якби я був пишногрудою шістнадцятирічною жрицею Володарки — то міг би це зрозуміти, але таким ось чином…

У погляді прибульця з’явився холод. І раптом чужинець кинувся вперед, а його мечі перетворилися на розмиті смуги. Альтсін так швидко прийняв обидва удари і правицею, і лівицею, що його клинок здався на мить напівпрозорим щитом. А потім він контратакував згори, знаючи із впевненістю, що вбивця відіб’є удар лівою рукою, а іншою спробує випустити йому тельбухи в глибокому випаді. Наче тіло противника інформувало його, яким буде його наступний рух.

Злодій вийшов на той удар, скоротивши дистанцію і стаючи боком, а чорний клинок пройшов за палець від його черева. Тепер…

Ударити сильно, згори — не клинком, але держаком, — щоб меч, який важить понад три фунти, розвалив череп чоловіка. Потім він відштовхне його, легко й швидко розвалить йому груди і…

Піде до міста…

Вбиватиме людей графа…

А потім знайде аристократа й випустить йому тельбухи…

А потім піде до Храму Меча і…

Ні.

Він ударив збоку, стримавши руку в останню мить, хоча удар усе одно змусив нападника похитнутися. Поклав йому вільну руку на груди та штовхнув до берега, відкинувши вбивцю на добрі десять стоп назад. Той приземлився на вимащені кров’ю дошки, хитнувся, але не впав, миттю повернувши рівновагу та присівши з готовністю до атаки.

Альтсін відвів від нього погляд. Розтиснув пальці повільно і з чималим зусиллям. Здавалося, він намагається силою волі відділити від тіла власну руку. Нарешті, по миті, що тривала цілу вічність, меч стукнувся об мол. Злодій зробив крок назад, а потім іще один. Щось потекло йому по обличчю, залізистий присмак знову наповнив рота, як раптом дошки скінчилися, й він ринув униз.

Вода була холодною. Набагато холоднішою, ніж минулого разу.

Він пірнув наосліп в абсолютну темряву, керуючись інстинктом: аби ближче до дна, аби подалі від скривавленого молу. Десять, двадцять, тридцять ярдів.

Випірнув, вхопив повітря й роззирнувся, шукаючи супротивника. Вважав, що той також стрибнув, що тепер пливе за ним, намагаючись закінчити бій. Криві мечі супроти голих рук. Навіть у воді цей бій був би коротким.