Усі завмерли, наче сам час запнувся й зупинився у своїй вічній мандрівці.

Праведні були досконалими фехтувальниками, але коли Потуга, що їх підтримувала зникла, вони знову стали звичайними людьми. Вміли чимало, але тепер їх би не вистачило, навіть якби було п’ятнадцятеро, а не п’ятеро. Бо для чужого воїна вони були лише незначною перешкодою, яку треба усунути. Перешкодою настільки неважливою, що, здавалося, він на них навіть і не дивиться. Він кивнув злодію та смутно усміхнувся.

А потім почав убивати.

Рушив, швидко й дрібно крокуючи. Здавалося, біг босоніж стежкою, що посипана гарячим вугіллям. Першого противника вбив на половині кроку. Злодій навіть не помітив удару, який відрубав чоловікові руку разом із плечем — у повітрі лише мигнув темний клинок, а страшенно скалічений шляхтич плюхнув у річку й відразу зник під водою.

З наступним Праведним юнак обмінявся двома ударами, після чого слідувало мокре зіткнення, аж раптом убивця опинився за спиною противника. Не збиваючись із ритму, наближався до наступної пари. Чоловік, якого він минув, ще з удар серця стояв, завмерши із мечем, здійнятим угору, наче готувався до остаточного, смертельного удару, а потім зброя випала з його руки, а сам він осунувся на коліна, зігнувся навпіл, торкаючись чолом дошок, і тихо заскиглив. Його тіло шарпнулося в спазмі, і він знерухомів.

Вода, яка стікала з-під молу в тому місці, де він стояв на колінах, забарвилася кармазином.

Хлопець, який атакував Альтсіна, відступив до решти ще живих Праведних, а кінчик меча, який він втримував у руках, виразно тремтів. Без Сили, яка за ним стояла, він був звичайним молокосмоком — переляканим і свідомим щодо своєї смертності.

Один з Праведних раптом опустив меча, звів долоню й видавив із себе:

— Чекай… я не…

Вбивця не дозволив йому скінчити, вдарив лівим клинком згори, блокуючи його меч, а правим хльоснув поперек шиї. Далі виконав красивий, досконалий копняк, штовхаючи шляхтича під ноги його товариша, що саме біг на вбивцю. М’яке сходження з лінії атаки й вістря, що чорним іклом виросло зі спини чоловіка, закінчили бій.

Юнак залишився один. Стояв спиною до річки, водив у розпачі поглядом то праворуч, то ліворуч, від убивці до злодія, наче не в силах вирішити, кого обрати. Раптом перевернув меча, спер руків’ям об дошки й кинувся вперед. Вістря увійшло під грудину. Супротивник кашлянув, застогнав і звалився у воду, а річка відразу милосердно поглинула його тіло.

Вони залишилися вдвох. Альтсін глянув незнайомцю в очі й не помітив там ані гніву, ані мороку, ані голої люті. Лише байдужий спокій.