— Це справа Володаря та його слуг, — відповідає він нарешті. — Я йому довіряю.

Прокляття, байдужішим тоном не можна було цього сказати. Ніби кожне слово на місці, і послідовність така як треба, але насправді він наблизився до межі блюзнірства. — І Він про це знає. Тому, аби виправдати твою довіру, він вирішив знову зійти до свого народу.

Світ тріскається й розпадається зі звуком мільйона скляних крихт, які падають на кам’яну підлогу. Прихід. Безумство Обіймів. Воля, яка нагинає, ламає й давить, перетворюючи кожного чоловіка, жінку й дитину на інструмент.

Він розвертається й дивиться на чоловіка, який сидить поряд. Малюнки, що вкривають його тіло, мали бути лише оздобами. Мали лише нагадувати. Створювати можливість. Начиння повинні залишатися порожніми, а боги повинні мандрувати своїми царствами, задовольняючись молитвами та жертвами від смертних. Тепер спека, виноградники, тварини й дамба не мають ані найменшого значення. Коли бог накаже, всі кинуть долини й підуть, куди їх пожене його примха. Воля — це ілюзія.

— Коли? — запитує він нарешті.

— Ох, — посмішка старшого брата була мов кам’яна стріла, увіткнута в око. — Він уже тут.

І в глибині його очей він бачить Безсмертного.