„Невідомо. Відійшли поза світ“.

Вона усміхається. Мандрівники ще не становили надто великої загрози, рідко заходили вглиб суші, але вже кільканадцять років панували на всіх морських шляхах сходу. Тепер, нарешті, можна буде перекидати війська кораблями вздовж узбережжя. Можна буде вдарити по Країні Імли з моря, повернути втрачені землі. Але тепер… на нього чекали перемовини. Запрошення було дивним і таємничим. За мить він вирішив поки не говорити про це.

„Я радий. Щось іще?“, — запитує він, бо чує, що йдеться не лише про Мандрівників.

„Так. Я вагітна“.

* * *

Убийте їх.

Він вже не говорить задовго. Не хоче, не мусить говорити. Вказує ціль і концентрується на Волі, а його загони йдуть туди, куди він хоче, і вбивають. Падають міста, які не бажають йому поклонитися, зникають поселення чужинців, навіть тих, які ніколи не билися проти нього. Він рівняє із землею села, окремі хати й землянки.

Все.

Його гнів і біль, наче жар, що тліє під шаром попелу. Цей жар уже передався Спису Гніву та Поцілунку Спокою, які підтримують його в цьому поході. У цьому світі не повинно залишитися нічого, крім згарищ.