— Нічого… Пройшли приблизно третину спуску. Як самопочуття?

— О’кей, — не дуже упевнено відгукнувся Грідлі.

— Чому зупинка? — прогудів у навушниках голос шефуні.

— Відпочиваємо…

— Не чую…

— Відпочиваємо! — крикнув Кирило.

— Зрозуміли… Говоріть голосніше! Вас стало гірше чутно.

— Ми вас чуємо добре.

— Як самопочуття?

— Чудово.

Вони рушили далі. Продовжуючи рахувати приступки, Кирило прислухався до себе мовби ззовні. Ні, страху він не відчував. Легке хвилювання, що виникло перед спуском, уляглося. Він був спокійний, уважний, упевнений у собі, не помічав ніякого зовнішнього впливу на психіку.

— Як справи? — прозвучало в навушниках.

— У порядку.

— Відповідайте! Чому мовчите?

— Ми відповіли — наразі все гаразд! — голосно крикнув Кирило.

— Вони нас не чують, — сказав Грідлі.

— Може, щось трапилося з моїм мікрофоном, спробуйте ви.

Грідлі двічі голосно повторив відповідь Кирила. Якийсь час у навушниках чувся шерех, відтак голос шефуні стривожено промовив:

— Ні, не відповідають… І знову стоять на місці. Чортівня якась…

«Навіть йому зраджує витримка, — подумав Кирило, — вочевидь, «одна шефуня» не така вже стала величина в умовах Марса».