— А ми? Що ми уявляємо? Твої міркування — робоча гіпотеза.

— Все вибудовується в єдину концепцію. Достатньо перевірити, і… робоча гіпотеза стане дійсністю.

— А ти підеш прямим шляхом за Енріке й Азарієм. Це єдине місце у Всесвіті, куди не слід поспішати, дорогенький.

— Переконаний, у мене обійдеться без наслідків. Уся річ у індивідуальних особливостях мозку. Вочевидь, я можу сприймати ці сигнали без негативних наслідків. Інші не можуть… Ну, про що ми сперечаємося, Мику, адже ти обіцяв допомагати мені…

— Обіцяв… Але тепер проблема законсервована… за рішенням Землі.

— Ти сам підказав це рішення.

— Ну, знаєш! — розчаровано прогудів Бардов і відвернувся.

Вони з Кирилом уже третю годину чекали літака у вахтовому таборі. Американці відлетіли відразу ж, як тільки домовилися про припинення проходки. Муса й Роман зайняті були демонтажем енергетичного агрегату і приладів.

Кирило встав, надів шолом, перевірив герметичність.

— Куди? — підозріло запитав шефуня.

— Піду подивлюся на захід сонця.

Бардов спохмурнів:

— Ти не надумай…

— Слухаюся, товаришу начальник.

Кирило вийшов назовні, навіть не дочекавшись вирівнювання тиску. Потік повітря з тамбура підштовхнув його, і він насилу зберіг рівновагу. Двері за спиною безшумно зачинилися. Маленьке багряне сонце висіло зовсім низько над червоно-бурою рівниною. У западинах рельєфу вже залягли лілово-чорні тіні. На сході оранжеве небо потемніло. Лише край самого обрію прорізувалася світла пляма — там сходив Фобос. Кирило попрямував до шахти. Біля устя було порожньо. Хлопці вже встигли перекинути устаткування до посадкового майданчика.

Кирило підійшов до самого краю отвору. Спрямував погляд у морок. Спробував відновити в пам’яті те, що побачив унизу, в крижаному забої. Зараз це кепсько виходило, зовсім не так виразно, як під час розповіді Бардову.

«Звісно, це не могло бути галюцинацією… Інформаційне поле тут існує всюди. Воно залишене свідомо останніми розумними мешканцями перед тим, як вони покинули планету. Навіщо — це інше питання… Можливо, сподівалися, що їх нащадки рано чи пізно повернуться? Або — це послання іншому розумові, з розрахунку на випадковий контакт. Далебі, єдиний вид послання, який зберігається, поки існує сама планета! Найпевніше інформація адресована безпосередньо мислячому мозкові. Якщо ми — їх нащадки, наш мозок має сприймати її. Інша річ, що за мільйони років еволюції людський мозок міг у значній мірі втратити цю здатність. Звідси небезпечні рецидиви[130]… Енріке й Азарій, мабуть, були близькі до розгадки, але… переоцінили свої сили… Бардов, звісно, також здогадується… Його власний мозок на це поле не реагує, у межах моїх можливостей він сумнівається… — Кирило посміхнувся. — Це його право. Адже я теж не знаю, що зі мною трапиться, коли мій мозок почне приймати інформацію. Та все ж я хочу і готовий ризикнути… Якби навіть я мав тисячу життів, їх не вистачило б, щоб наситити жадобу пізнання, палаючу в мені».