— Говорити можеш?

— Можу…

— То що трапилося?

— Я… не збагнув… Коли спускалися, стало раптом страшно… Не знаю, чому… Спускався далі, гадав… зараз кінець… Але йшов… Гіббі за мною… Біля забою дивлюся, йому теж моторошно… Запитав… Каже — дуже страшно… чому, не знає. Ми швидко узяли проби льоду… Укріпили блок. Трималися… Почали надягати канат… Гіббі раптом закричав, що не витримає, що зараз станеться жахливе… Почав трясти канат і кричати. Я хотів зупинити його, теж почав кричати… Нараз, мов удар у голову, зсередини… Спалах, і все…

— Більше нічого не пам’ятаєш?

— Ні… більше… нічого.

— А коли він тягнув тебе нагору?..

— Ні… Нічого… Той удар, — Сергій поволі підняв руку, торкнувся потилиці, — і ось хвилину тому зрозумів, що лежу тут, побачив вас… Скільки часу минуло?

— Години дві, либонь. Скоро прилетить наш літак.

— А він? — Сергій перевів очі на Гіббі.

— Руку пошкодив, коли піднімався. Розгерметизація скафандра. До ліктя.

— Це зле.

— Дуже зле. Скажи ще, Сергію, ви там… Нічого не побачили такого, ну…

— Фантом?

— Так.

— Я не бачив. Гадаю, він також. Радше якесь випромінювання… Або ультразвук…

— Ультразвук? Звідки?

— Н-не знаю… Він може викликати такий стан, шок, навіть убити…

— Шахта як резонатор?

— Не виключено… Треба перевірити… Прорахувати… Або джерело під льодом. Якщо там порожнини…