— Кранц?

— Я просто не сподівалася. І, певна річ, не могла відмовитися. Декан сказав, що це велика честь для дипломантки академії… На початку серпня я вже маю почати роботу в Алма-Аті.

— Коли ти бачила Кранца?

— Щойно. Тому й запізнилася. Дві години тому Кранц повернувся з Ташкента.

— Розумію. Більше він нічого не казав?

— Ні, а що?

— Так…

— Ти засмучений?

— Не знаю. Це дуже несподівано.

— Але ти розумієш, що відмовлятися було безглуздо.

— Звісно… Втім, не розумію, чому Кранц зацікавився твоїми атлантами.

— І я ще не розумію. Але в його алма-атинській лабораторії найдосконаліші електронні машини. Це якраз те, що мені треба. Ну, не супся, Юро. Ми будемо майже поряд. З Алма-Ати до вас півгодини льоту…

— Так-так… Якщо хребет не закритий хмарами…

Почувся легкий тріск. На сусідньому малому екрані з’явилося обличчя професора Таджибаєва.

— Даруй, Лю! Повернувся твій батько і викликає до пульта управління. Я чергую сьогодні.

— Тоді поспішай. Але ти ще не сказав: у вас нічого нового?

Він відвів очі убік:

— Далебі, нічого.

— Ти кажеш так, немов не дуже упевнений.

— Ні-ні! Поки нічого.