— Але завдання може залишитися невирішеним.

— Наразі так… Можливо, ми ще не доросли до вирішення такого завдання. Його вирішать згодом… Ми лише розвідники.

— Що ж робити мені?

— Так-так, звісно. Даруй мені, забув… Зараз це найголовніше… Шістдесят років, Леоно… Розумієш, я ще не закінчив одну роботу; можливо, вже не встигну закінчити… Вона присвячена проблемі часу… Повернення ракети твого батька підтверджує мої припущення, перетворює їх на упевненість. Час — також один з видів енергії. Й оволодіння ним відкриє перед людьми небувалі можливості. Перетворюючи час на інші форми енергії, ми розірвемо кайдани тяжіння, простору, міжзоряних відстаней. Це ще майже неможливо осягнути, дівчинко. Наш розум не підготовлений. Але це звершиться. Я гадаю, я майже певен, твої прибульці володіли таємницею часу. Можливо, навіть енергія часу була рушійною силою їх кораблів. Інакше як би вони долетіли? Ось чому так важливо розгадати їхню писемність… Фотонні кораблі твого батька — лише етап в оволодінні космосом. Їм на зміну прийдуть цілком інші — зорельоти часу. Розумієш, саму невідповідність часу люди почнуть перетворювати на енергію кораблів майбутнього. Тоді… — Кранц відкинувся на подушки, важко дихаючи.

— Мовчіть, — шепнула Леона. — Спасибі вам за це бачення. О, це буде мов здійснена казка. Перемога над часом… Але мені доведеться й тут відступити, як перед писемністю атлантів.

Кранц протестуюче ворухнув рукою:

— Не до цього закликаю тебе. Ти не смієш так говорити. Ти, моя улюблена учениця… Продовжуй роботу… Зорельоти часу — це далеке майбутнє. Навіть ви можете не дожити. Продовжуй свою роботу, Леоно. А час… Є ще один вихід. Простий… Зовсім простий… Ти знаєш його?

— Звісно… Але мене можуть не взяти.

— Мусять! Добивайся. Це ти можеш. Добиватимешся?

— Звісно… Якби мене взяли…

— Це залежатиме лише від тебе. Пам’ятай, наступна зоряна полетить за моїми планами, на фотонних кораблях, створених твоїм батьком.

— Але я…

— Все знаю… Обіцяй зробити, що в твоїх силах, щоб узяти участь… Обіцяй це.

— Обіцяю, вчителю!

— Гаразд. А зараз іди. Або ні… Поцілуй мене на прощання.

Леона торкнулася губами сухого, холодного чола старого. Ледь чутно ступаючи, вийшла з кабінету.

Увечері відеофони Землі повідомили сумну звістку: на сто двадцять восьмому році життя помер великий учений Артур Кранц.

* * *