Голос Кранца замовк. У залі як і раніше було тихо.
— Чи є заперечення? — запитав головуючий. — Ні… Отож, вирішено. Доктор Леона Таджибаєва летить…
* * *
Раннього весняного ранку величезні зорельоти експедиції один за одним відірвалися від гобійського космодрому і зникли в безбережній далечі земного неба.
Припавши до окуляра оптичного приладу, Леона дивиться на оточену блакитним сяйвом Землю, з якою розлучається на сім довгих років: сім років, протягом яких на Землі мине півстоліття.
— Почався мій шлях, — шепоче Леона. — Шлях до тебе, Юро. Нарешті я розірвала павутину часу! Це не зрада Землі. Ми всі обов’язково повернемося. Повернемося, які б перешкоди і небезпеки не постали на нашому шляху. І якщо навіть ми не зустрінемо братів по розуму серед зоряних світів, все одно наш політ не буде даремним. Ми кинули виклик часові. Юра, Кранц, батько, ми всі… Чуєш, часе? Тобі доведеться відступити, адже за нами вся сила Землі, її минуле і її майбутнє. Я вірю в нашу зустріч, Юро, тут на Землі. Вірю…
* * *
А біля приземкуватих будівель гобійського космодрому стоїть академік Таджибаєв. Давно роз’їхалися проводжальники, а він усе стоїть, спрямувавши нерухомий погляд у порожнє спекотне небо. Академікові Таджибаєву тепер нема куди поспішати. Експедиція відлетіла. І він залишився сам. Зовсім сам. Може, це й добре?.. Останніми роками він був такий зайнятий…. Йому треба зібратися з думками, подумати багато про що… Тепер часу для цього більш ніж достатньо. Адже вони повернуться через п’ятдесят років… Півстоліття! Якщо він доживе, йому буде…
Таджибаєв різко струшує головою. Добре, що попереду така маса справ. Екрани на головному пульті обсерваторії скоро знову замовкнуть. А коли мовчать екрани, вирішувати й діяти мають люди… До праці!.. Через три роки полетить наступна експедиція…