Звісно, це щастя — повернутися. Вийти на волю з металевих нутрощів корабля, на повні груди вдихнути повітря земних полів, відчути на обличчі пориви земного вітру, відчути тепло земного сонця, тепло дружніх рук. І знову зустрічати заходи й сонцесходи на морському березі, слухати шерех хвиль, що накочуються на обточену гальку і… мріяти про нові польоти. А коли сонце зайде і заблищить у темніючому небі яскрава вечірня зірка, думати про те, що ось зовсім нещодавно ти побував поблизу неї…

Але у всіх цих мріях, думах, спогадах незримо й невідступно буде присутній докір… Ти був так близько і не зміг, не зумів! І для тебе, як для тих, хто дивиться на неї з безмірної далечі, вона залишилася загадкою… Планета Туманів… Невже там, у цих хмарах, лише хаос, морок, смерть? Не може цього бути!..

Звичайно, їх політ — перша розвідка. Звичайно, вони піонери нових трас. Дещо їм удалося. Можливо, їх навіть назвуть героями. А докір залишиться. На все життя! Ти був так близько — і ти не насмілився…

Але якщо все-таки в останню мить Строгов дозволить атмосферний політ? Певна річ, так просто — не повернутися з вируючого казана хмар, у якому Коро приверзлися якісь страхітливі спалахи — вибухи. Канути в цю хистку пелену і, можливо, назавжди зникнути в ній, як зникли безслідно безпілотні ракети?..

Лар відкидається в кріслі і закриває рукою очі.

Круговерть одних і тих самих думок… Одних і тих самих протягом нескінченних місяців.

«Ні, ні… Не може цього бути… І потім… Якщо навіть атмосферна ракета «Землянина» не повернеться, якщо Планета Туманів стане могилою для її пілота, хіба цей пілот не звідає найбільше, ні з чим не зрівняне щастя першовідкривача, особливо якщо він устигне передати «Землянинові» те, що розгледить і зрозуміє?

Звісно, летіти треба, треба, треба, — думає Лар. — І я готовий, я хочу це зробити, я це зроблю без зволікання будь-якої миті».

* * *

Біля входу до кабіни управління корабля Лар зустрів Строгова. Щось у виразі обличчя начальника змусило Лара насторожитися. Невже Строгов схвильований? Він — і схвильований… Неймовірно! Лар упритул глянув у очі шефа. Строгов витримав погляд, на обличчі його з’явилася усмішка, але десь у глибині очей Лар прочитав сумнів, тривогу і навіть нерішучість.

— Ідеш змінювати Коро? — Строгов явно не поспішав поступитися дорогою у вузькому коридорі.

— Так.

— Стривай-но! Коро залишиться на другу вахту.

— Чому?

— Сам захотів. І потім…

— Що ще?

— Бачиш, Ларе… Ти не раз нагадував про атмосферний політ…

Лар весь напружився, але знайшов у собі силу недбало кивнути у відповідь: