«…Наказ капітана… Він зобов’язаний підкорятися… Але політ… Це не відстрочення, це — відміна… Небезпека?.. Але «міру небезпеки ми передбачити не можемо». Хто це сказав?..»

— Ларе, чому мовчиш? Ти чуєш мене? Наказую…

Голос Порецького:

— Він не чує… Порушився зв’язок. Але він ще не увімкнув двигуни. Ракета в радіусі зовнішнього гравітаційного поля «Землянина»…

«Ах, ось що! Хочете силою втягнути мене назад? Ви це ще можете… Але на стабілізацію поля вам знадобиться якийсь час… Десять-дванадцять секунд… Значить, п’ять секунд на рішення…»

Але тіло вже наливається неймовірною вагою. Невже Строгов перемкнув поле миттєво? А як же вони там? Адже й вони не встигли до цього приготуватися. Значить, їм зараз набагато важче, ніж йому тут. За інструкцією миттєве перемикання штучного гравітаційного поля дозволяється лише в разі крайньої небезпеки. Лар насилу піднімає обважнілі повіки… кому загрожує ця небезпека? Йому? Але він уже за межами «Землянина», де командує Строгов… Це якраз та мить, коли він має право вирішувати сам. Адже він сам вирішував, ідучи на цей політ…

Ні, він не хоче повертатися… Він мусить виконати своє рішення… Мусить…

Лар намагається натиснути на важелі стартових двигунів, але занадто великий тягар охопив його. Він не в змозі навіть поворухнутися. Краєм ока він помічає, що полірована поверхня велетенського диска «Землянина» поступово наближається. Зараз його маленьку ракетку втягне в отвір шлюзу. Лар відчуває в роті солоний присмак крові. Це все гравітаційне перевантаження…

Задихаючись, він востаннє намагається натиснути на стартові важелі, і саме цієї миті відчуття тягаря, що скувало його, трохи слабшає: нестабілізоване поле таке нестійке…

Важелі піддаються натискові пальців, і раптом різкий дрож стрясає тіло атмосферної ракети. Стартові двигуни запрацювали. Відстань між «Землянином» і ракетою Лара знову починає збільшуватися. Двигуни маленької ракети намагаються розірвати гравітаційну мережу, що обплутала її.

Перевантаження стає нестерпним. Лару здається, що його розплющує у стартовому кріслі. Тепер він не в змозі навіть ворухнути пальцем. Перед очима стрімкий веселковий калейдоскоп. У вухах оглушливо стукає кров, і крізь її удари здалеку долинає голос Строгова:

— Ларе… Ларе… Ларе…

Відтак відразу тиша і морок…

Маленький блискучий диск атмосферної ракети, розірвавши гравітаційні тенета, все стрімкіше ковзає в порожнечі назустріч хисткому туманові, відносячи бездушне тіло космонавта.

* * *

— Що ж, врешті-решт, трапилося, хай йому чорт, — мимрить Строгов, насилу піднімаючи обважнілу голову від пульта управління.