Дочекавшись, коли Лоу наповнив склянки, лікар спритним рухом вихопив у нього пляшку, струсив, подивився на просвіт і приклав до губ.

— Вилуджене горло, — з легкою заздрістю відзначив Лоу, дивлячись на спорожнілу пляшку.

— І решта тому подібне, — сказав лікар, закушуючи сардинкою. — Ви сьогодні вночі спатимете, а я ще мушу скласти кореспонденцію і штовхнути її в ефір. Це не зведення погоди! Тут потрібні голова й фантазія. До речі, про кого з вас накажете брехати в сьогоднішній кореспонденції?

— Можна про нього, — Лоу кивнув на лежачого під стелею астронома. — Він жертвує обідом заради метеорів.

— Думка, — підскочив на стільці лікар. — Нарис можна озаглавити: «Мисливець за метеорами» і почати, наприклад, так: «Сьомий місяць самовідданий молодий учений не відриває очей від телескопа»… Між іншим, юначе, вдруге гріти обід я не буду. Ви чуєте?..

— Так, — сказав Рассел, дивлячись в окуляр труби і неквапом записуючи щось.

— Ви, англійці, навдивовижу балакучий народ, — продовжував лікар, сьорбаючи суп. — Не знаю, що б я робив, якби не було Генріха. Все-таки поляки багато в чому нагадують нас, французів.

— А я? — заперечив Лоу. — Здається, й мене не можна назвати надто мовчазним.

— По-перше, ти не справжній англієць. Американці — особлива нація. А по-друге, і ти вмієш цілими годинами сидіти над шахівницею, мов кіт біля мишачої нори. Він, — лікар кивнув на Стонора, — може говорити лише про уран. А стосовно цього жерця Космосу, — не знаю, чи сказав він десять слів підряд від початку зимівлі.

Койка під стелею знову скрипнула. Лоу й лікар глянули на астронома й побачили на його обличчі вираз величезного подиву. Кинувши олівець, Рассел швидко крутив тонкими пальцями гвинти приладу; відтак відкинувся на подушку, немов засліплений, декілька митей лежав із заплющеними очима, потім звівся і знову припав до окуляра труби.

В цей час далекий наростаючий гул заглушив завивання віхоли. Гул швидко перетворився на оглушливий гуркіт, від якого затремтіли стіни Великої кабіни й задзвенів посуд на столі. Здавалося, велетенський поїзд проноситься над пустельними горами Землі королеви Мод. Лікар і Стонор підхопилися з-за столу, перекинувши стільці. Але гуркіт уже поступово затихав. Щось схоже на вибухи долинало здалека; знову здригнулися стіни і стало тихо. І знову почулося глухе одноманітне завивання завірюхи.

— Що це?! — закричав лікар, зі страхом дивлячись на стелю.

— Здається, землетрус, — пробурмотів Стонор, прислухаючись.

Лоу уважно стежив за сполотнілим від хвилювання астрономом.

— Ну, що там було, Джеку? — запитав він, бачачи, що Рассел знову відкинувся на подушку і витирає хусткою мокре чоло.