— Ні.

* * *

Чотири доби бушувала віхола над закрижанілими хребтами Землі королеви Мод. Маси сухого колючого снігу мчали над потонулими в заметах спорудами станції, немов величезна річка в повінь. Навіть опівдні не можна було нічого розгледіти в непроглядній імлі. Зникли скелі й небо, навколишні хребти і глибока долина, що тягнулася на десятки миль на захід, у лабіринт пустельних гір.

Над головою гуділи сталеві троси радіощогл. Свистів і завивав ураган.

Тільки-но згасав короткий день, десь у високості спалахували сполохи полярних сяєв. Їх різноколірні промені не досягали дна розбурханого сніжного океану. Лише мінливі відтінки сніжних струменів виказували невидимий танок вогнів у антарктичному небі.

Радіозв’язок припинився. В хаосі трісків та шерехів потонули не лише голоси південноафриканських і чилійських станцій, але навіть і сигнали сусідів — радянської антарктичної станції «Лазарєв», що знаходилася всього за сімсот миль від англо-американо-французької станції, очолюваної Стонором. Не чутно було й передавача Крижаної печери, де четвертий день перебували відрізані від бази геодезист[174] Генріх Ковальський та геолог Тойво Латікайнен…

Головний вихід з Великої кабіни, біля якого знаходилася будка з метеорологічними приладами, був занесений снігом.

Лоу і Рассел насилу опустили кришку запасного виходу. Пекучий вихор ударив в обличчя, засліпив. Лоу виповз із люка і, лежачи в снігу, почав намацувати дротяний трос, протягнутий до будки з приладами. Руки хапали сухий, сипкий сніг, що відлітав разом з вітром. Нарешті пальці намацали металевий стрижень, забитий у лід.

Лоу чортихнувся.

— Трос обірваний! — крикнув він Расселу, який напружено вдивлявся в навколишню пітьму.

Астроном простягнув Лоу тонкий нейлоновий мотузок. Метеоролог обв’язався ним і поповз у темряву. Рассел уважно стежив, як розмотується мотузок. Час від часу він кидав швидкі погляди вгору, звідки в проміжки між сніжними вихорами проривалися зеленкувато-фіолетові сполохи надзвичайно яскравого полярного сяйва.

«Немов на дні океану чужої планети, — думав молодий астроном. — Однак чому таке інтенсивне світіння? Такого ще не було. І, як на зло, нічого не видно. Сніг несе вище перископа Великої кабіни…»

Мотузок розмотався, Рассел прив’язав кінець до свого пояса й чекав. Легке посіпування свідчило, що Лоу повзав у темряві, навпомацки відшукуючи будку з приладами. Нарешті мотузок перестав сіпатися.

«Дістався, — з полегкістю подумав Рассел. — Бере відліки».

Минуло кілька хвилин. Астроном усе гостріше відчував пронизливий холод. Багатошаровий шерстяний костюм і хутряний комбінезон не були надійним захистом від морозу й вітру. Тут, біля куполу Великої кабіни, було трохи тихше, а як воно Лоу на відкритому обширі крижаного схилу…