Не зачинивши люк, метеоролог сів на ящик біля койки. Позначалася безсонна ніч. Кортіло спати. Непомітно він задрімав.

Розбудив його чийсь дотик. Лоу схопився. Генріх сидів на койці і щось бурмотів.

Лоу насилу розібрав слово: «Радіо», поспішно обернувся до передавача. З навушників доносився виразний шерех. У тріскотняві й свисті перешкод Лоу ледве розрізнив голос лікаря. Дивне, поступово наростаюче завивання линуло з ефіру, заглушало слова, які кричав у мікрофон Жиро.

— … Зламали… напали… о Господи!

— Ключ, передавай ключем, Рисе! — крикнув Лоу і сам перейшов на ключ.

Відповіді не надійшло. У завиванні, що неслося з навушників, уже нічого не можна було розібрати.

Лоу глянув на годинник. Дев’ята. Ніч настала, а Рассела й шефа все нема. І в лікаря щось трапилося… А може, він знову напився?

Вигук Генріха змусив Лоу швидко озирнутися. З відчиненого люка струмувало неяскраве фіолетово-зеленкувате світло. Лоу стрімко схопився, перекинувши стілець, намацав у кишені комбінезона рукоятку пістолета. Смуга фіолетового світла ставала все яскравішою.

— Хто там? Стояти! — крикнув Лоу, наводячи пістолет на отвір люка.

Відповіді не надійшло, проте світло почало поступово бліднути.

— Стояти! — повторив Лоу, роблячи крок до люка і заглядаючи в нього.

У крижаному коридорі нікого не було. Лише десь удалині блідла, розпливалася неяскрава фіолетова пляма.

Лоу прицілився… І не вистрілив. Світна пляма зникла. Метеоролог закрив кришку люка і засунув її важким ящиком.

Генріх сидів на койці, звісивши на підлогу одну ногу. Широко розплющеними очима дивився на Лоу.

— Хто… там… був?.. — Поляк насилу вимовляв слова перекошеним ротом.

— Не розгледів, — відказав Лоу, прислухаючись. — А ти? Що було з тобою?

— Не… пам’ятаю… дивно… Я, здається, відлежав… руку і… ногу… не відчуваю…

Різкий стукіт не дав йому закінчити.