— Чув, зрозумів, слава Творцеві, — почувся в навушниках голос лікаря. — На Бога, швидше, Фреде! Вони тримають мене в облозі з вечора.

— Хто вони?

— Примари. Щойно вони намагалися зламати двері.

Лоу люто махнув рукою.

— Слухай ти, ліможська мавпо! — заволав він у мікрофон. — Йди на кухню, вмийся і зараз же відчини вхідні двері. Ми стирчимо тут більше години. Ти зрозумів мене?

У навушниках стало тихо.

Лоу знову клацнув перемикачем.

— Ти зрозумів мене?

З навушників виразно долинуло приглушене дихання лікаря. Проте він мовчав. Лоу приготувався утретє повторити своє питання, але в цей час лікар кашлянув і, заїкаючись, сказав:

— Я н-не зовсім ут-тямив… Де ви ст-тирчите б-більше години?

— Вилізь на ліжко Джека, заглянь у перископ і подивися, де ми стирчимо.

— Я не можу зробити як т-ти р-радиш, Фреде. Вони з-зламали перископ і, здається, забрали його з собою.

Лоу кинув швидкий погляд на сніговий сугорб, під яким знаходилася Велика кабіна, і переконався, що труби перископа там справді немає.

— Тоді постарайся зрозуміти. Ми стоїмо під дверима Великої кабіни, в десятку метрів від тебе. Стукаємо не менше години, а ти молишся по радіо Терезі Ліможській замість того, щоб відчинити двері. З нами поранений Генріх. Зрозумів ти нарешті?

— Зрозумів, — невиразно донеслося в мікрофон.

Минуло ще декілька хвилин. Нарешті за дверима у глибині коридору почулося вовтузіння. Лікар, скрадаючись, піднімався сходами. Не дійшовши до самого верху, він зупинився і, вочевидь, став прислухатися.

Лоу злісно відкашлявся.

— Хто там? — долинуло з-за дверей.

— Лікарю, ваші остороги безперечно хороші, — крикнув Стонор. — Але всьому має бути межа. Відчиняйте!