— Їсти хочеш? — запитав він і покосився на сітку.

— А ти?

— Страшенно: я не вечеряв.

— За мостом є лавка на набережній, — відзначив Озеров і теж глянув на сітку, яку тримав у руці.

Вони зручно розташувалися на гранітній лаві, яка ще зберегла залишки денного тепла. Озеров розрізав на газеті булку, дістав з рюкзака виделку й ложку. Тумов спритно розкрив кишеньковим ножем дві консервні бляшанки, ударом широкої долоні вибив корок із пляшки з виноградним вином.

Вони черпали консерви з однієї бляшанки і по черзі запивали вином просто із шийки пляшки. А над ними в ясніючому небі яскраво сяяли рубінові зірки старовинних башт.

— Сніданок це чи вечеря? — запитав Тумов, відсовуючи порожню бляшанку і присуваючи другу.

— Це перша трапеза нашого далекого шляху, — сказав Озеров. — Зізнаюся, ніколи ще мені не випадало їсти холодні консерви зі свинини о другій годині ночі на набережній біля Кремля.

— Тут не Монголія. Розігріти нема на чому. Але обіцяю, що там, — Тумов указав на схід, — в найпустельнішій із пустель у нас завжди буде оберемок саксаулу[188], щоб розігріти консерви.

— А пам’ятаєш останню ніч біля підніжжя Адж-Богдо? — запитав Озеров.

— Пам’ятаю…

— І нашу розмову?

— Так.

— Ти й зараз вважаєш, що мав рацію?

— Звісно.

— А я гадаю, що ми з тобою тоді пропустили щось надзвичайно важливе.

— Чи не хочеш ти бува сказати, що загибель американського штучного супутника…

— Атож, Ігорю! Та загадкова радіоактивна аномалія, що проявилася десять років тому, яку ми не змогли відшукати, і вчорашня загибель над цим місцем штучного супутника якось пов’язані між собою.