— Ні, — сказав Озеров.

Він вийняв з рота люльку і вказав нею на дівчину в яскравій сукні, яка бігла до машини, розмахуючи косинкою.

— Ось, — сказала дівчина, підбігаючи, — все, що встигла дістати. Візьміть…

Вона тицьнула Тумову нейлонову сітку, в якій лежали згортки, консервні бляшанки і пляшка, запечатана сургучем.

— Людмило Михайлівно, — заблагав Тумов, — згляньтеся! Ми ще… не того…

— Ви давно того, — перебила дівчина. — І, між іншим, це не вам, а Аркадієві. Тримайте і мовчіть. А якщо не відразу поїдете, приїжджайте увечері обоє… Ну, щасливо — ні пуху ні пера…

«ЗІЛ» ледь здригнувся і, набираючи швидкість, покотився до центру міста. Тумов, закусивши губи, дивився у дзеркало. Там виднілася Люда. Вона стояла нерухомо край тротуару, опустивши до самої землі барвисту косинку.

— Коли й куди ти збирався їхати цього літа? — запитав Тумов після того, як постать дівчини зникла за скрутом.

— Післязавтра в Петропавловськ-на-Камчатці.

— Так і думав…

— Сподіваюся, ти витягнув мене з ванни не для того, щоб повідомити це?

— Сподівайся, друзяко. Поки я сам знаю дуже мало…

— Приїхали, — оголосив шофер і загальмував машину біля мармурових сходів, що вели до високих дубових дверей.

* * *

Коли вони вийшли з міністерства, була глупа ніч. Вуличні ліхтарі не горіли. Місяць яскраво освітлював безлюдні вулиці. Перехожих не було видно. Звідкись здалеку долинали поодинокі гудки електровозів.

— Ходімо до мене, — сказав Тумов, — усе-таки ближче.

Він перекинув за плече рюкзак Озерова, розкурив сигару і попрямував у бік Красної площі. Озеров не відставав, хоча поряд з масивною постаттю Тумова здавався зовсім маленьким. Стискуючи в зубах погаслу люльку, йшов поряд з приятелем і помахував у такт кроків сіткою, набитою пакунками. Друзі мовчки перетнули Красну площу, піднялися на міст через Москву-ріку.

Тумов раптом зупинився.