— Пробачте, я хотів сказати, Людмило Михайлівно, — збентежено пробурмотів Тумов.
«Добре ще, що в Аркадія лише дві сестри, а не чотири», — подумав він, обтираючи піт з чола.
— Що передати Аркадію? — помовчавши, запитали в телефоні.
— Постарайтеся передати йому слухавку, — пробурчав Тумов, косячись на годинник: — Це важливо і терміново… Нам треба їхати досить далеко…
— У вас усе терміново, — ображено сказала співрозмовниця. — Зачекайте трохи.
Почувся тріск, якісь шерехи, відтак грюкнули двері і в телефоні знову зазвучав голос Людмили.
— Дроту не вистачає до ванни; до наступного разу подовжимо. Аркадій через півгодини вийде…
— Хай вилазить негайно і вдягається, — скипів Тумов. — Через десять хвилин заїду за ним. Він має бути готовий, або заберу його з собою голим! Бувайте здорові.
Не чекаючи відповіді, він кинув слухавку, схопив піджак і кинувся з кімнати.
* * *
Довгий міністерський «ЗІЛ» пірнув у зелений коридор бульвару в Сокольниках і, скрипнувши гальмами, завмер біля під’їзду десятиповерхового будинку. Не встиг Тумов вибратися з машини, як скляні двері в під’їзді розчинилися. На вулицю вийшов невисокий худорлявий чоловік років тридцяти п’яти, в сірому костюмі і високих — до колін — коричневих черевиках з товстими шнурівками. Його вологе темне волосся було гладко зачесане назад, у зубах стирчала чорна вигнута люлька; на довгому, ледь горбатому носі міцно сиділи великі окуляри в роговій оправі. За плечима висів невеликий рюкзак, у руках був геологічний молоток з довгою рукояткою. Чоловік неквапом зробив крок до «ЗІЛу» і простягнув руку до дверцят машини.
— Куди зібрався, Аркадію? — підозріло запитав Тумов, допомагаючи приятелеві влаштуватися на задньому сидінні.
Озеров ледь ворухнув бровою.
— Здається, ти сказав Люді, що ми маємо негайно їхати кудись?
— Вочевидь, але… не буквально зараз. Можливо, вночі або завтра. Через кілька хвилин все з’ясується.
Озеров знизав плечима, немов бажаючи сказати, що це не міняє справи, і відкинувся на спинку сидіння.
— Можна їхати? — неголосно запитав шофер.
— Так, — кинув Тумов.