— Мармур? — поцікавився містер Пігастер, дістаючи зі шкіряного футляра польовий бінокль.

— Ні, сніг.

— О’кей; значить, там є вода.

— Авжеж, — відповів Озеров, — але там немає перевалу.

— Ще питання, чи знайдемо його тут, — посміхнувся Пігастер, поглядаючи на чорний гребінь, що замикав верхів’я долини.

* * *

На нічліг стали біля підніжжя вододільного гребеня. Води не було. Коней стриножили і пустили скубти чахлу, пожовклу траву. На примусі закип’ятили чай і розігріли консерви.

Озеров нараз пригадав сніданок о третій годині ранку на набережній Москви-ріки. Ігор сказав тоді, що в Гобі завжди знайдеться оберемок саксаулу, щоб розігріти консерви. А ось тут, у цій пустельній долині, не було й оберемка саксаулу. Ані дерева, ані кущика, лише пучки сухої колючої трави на почорнілих від сонця й вітрів схилах.

«Як справи в Ігоря? Куди вони зуміли дістатися сьогодні?» — думав Озеров, розкладаючи спальний мішок на бурому кам’янистому ґрунті.

Поряд Жора крутив рукоятки радіостанції. У навушниках було чути шерехи й тріск. Радист Тумова не озивався.

— Ще їдуть; не стали на нічліг, — оголосив Жора, відкладаючи навушники.

Швидко темніло.

Вечеряли в напівтемряві. Обпікаючись, тягнули обвітреними губами гарячий чай.

Крижаний вітер задував із близького перевалу, примушував піднімати коміри ватяних курток, насувати глибше капелюхи й шапки. Тут, на висоті трьох тисяч метрів над рівнем моря, перехід від денної спеки до нічного холоду був надзвичайно різкий.

Вечеря добігала кінця, коли один з робітників — Жамбал — крикнув щось гучно й перелякано.

Батсур схопився.

— Де?

Жамбал, розгублено ворушачи губами, вказав під ноги на темний кам’янистий ґрунт.