Батсур увімкнув електричний ліхтар, почав уважно розглядати камені й суху траву.

— Що там? — запитав Озеров.

— Жамбал каже, що бачив каракурта.

— На такій висоті, — засумнівався Аркадій, — навряд чи.

— Треба перевірити. Загроза надто серйозна.

— Звісно.

Обшукали табір, перетрусили спальні мішки, сідла й рюкзаки, але нічого не знайшли.

— Привиділося йому, — відзначив Озеров, знову всідаючись на брезент.

— Ні, ні, — крутив головою Жамбал, — моя чесний слово каже. Моя каракурт бачив… Зле буде. Йти треба інший місце… Тут ночував не можна…

— Куди підемо? — заперечив Батсур. — Ніч, темно. Спатимемо на кошмах[208]. На повстину каракурт не полізе.

— Моя боїться, — твердив Жамбал. — Моя дуже боїться. Моя старий бабуся один каракурт кусав. Бабуся відразу помирав.

— Що трапилося? — поцікавився містер Пігастер.

— Є підозра, що в табір заліз отруйний павук: каракурт, або чорна вдова. Його укус вважається смертельним.

— О’кей, — усміхнувся Пігастер. — Справжня отрута. Сильно діє. Але не стійка. У консервованому вигляді довго не зберігається. Ці павуки є там, далеко, в пустелі. Тут їх немає, — продовжував він, переходячи на монгольську мову, — ні…

— Я бачив, — уперто повторив Жамбал, — тут… Іти треба…

Пігастер спохмурнів і посвітив навколо кишеньковим ліхтариком.

Батсур розстелив поряд з брезентом кошму з грубої повсті. Американець квапливо перебрався на неї й сів, підібгавши під себе ноги.

— Тут тепліше, — пояснив він і погасив ліхтар.

Батсур легенько підштовхнув Озерова ліктем.

— Одного разу павук зле пожартував з одним журналістом, — сказав Аркадій, попахкуючи люлькою. — Журналістові довелося ночувати в польовому стані. Це було в Туркменії на краю пустелі. Там водилися каракурти… Журналіст був не з боязких, але каракуртів боявся смертельно. Він вирішив не спати цілу ніч, проте перед світанком задрімав. Прокинувся від відчуття, що по руці хтось повзе. Він розплющив очі і побачив на своєму мізинці невеликого чорного павука. Хлопець мало не збожеволів від страху. Він лежав, боячись поворухнутися, ні живий ні мертвий і з завмираючим серцем чекав, коли павук сповзе з пальця. А павук усе сидів та сидів і не думав нікуди відповзати. У журналіста затерпла рука й заніміло тіло… Прокинувся його сусід, побачив чорного павука, теж перелякався і порадив швидким рухом струсити каракурта. Журналіст ворухнув рукою, але недостатньо різко. Павук звалився, але встиг укусити його в палець. Здійняли тривогу, і колгоспний коваль запропонував журналістові єдиний шлях до порятунку: негайно відрубати укушений палець. Бідоласі довелося погодитися. Операцію провів коваль. Журналіст не встиг навіть збагнути, що відбувається, як одним пальцем у нього поменшало. Побачивши кров, він знепритомнів. Коли його привели до тями, коваль стояв поряд і зі збентеженою міною пробував вибачатися. Журналіст почав було бурмотіти слова вдячності, але коваль, скрушно похитуючи головою, пояснив, що павука вже спіймали діти. Він виявився зовсім не каракуртом, а нешкідливим хрестовиком…