Вона чекала, що я щось відповім.

— Я просто був щирим.

— Ага. Паталогічно. Чи була в тебе хоч одна недобра думка, яку ти не висловив на загал? — Її голос тремтів, але очі лишалися сухими. — Може, моя провина не менша, ніж твоя. Чи навіть більша. З дня нашої зустрічі я усвідомлювала, що ти… відчужений. Гадаю, в глибині душі я завжди знала, що все скінчиться саме так.

— Навіщо тоді намагалася? Якщо знала, що наші стосунки приречені?

— Ох, Лебедю. Хіба не ти казав, що все колись розвалюється? Хіба не ти стверджував, що ніщо не триває вічно?

Мама й тато протрималися довше, ніж ми.

Я насупився, вражений, що це взагалі спало мені на думку.

Челсі вважала моє мовчання образливим.

— Я думала… Я гадала, що зможу допомогти тобі, розумієш? Допомогти виправити те, що зробило тебе таким озлобленим.

Метелик почав згасати. Я ніколи не бачив, щоб таке траплялося раніше.

— Ти розумієш, про що я? — запитала вона.

— Звісно. Що я псих, якого треба полагодити.

— Сірі, ти навіть від корекції відмовився, коли я пропонувала. Ти так боявся, що тобою маніпулюватимуть, що не спробував навіть базового каскаду. Ти єдина людина з усіх, кого я знаю, кого, певно, по-справжньому неможливо полагодити. Не знаю. Може, ти цим навіть маєш пишатися.

Я розкрив рота, але одразу ж його стулив.

Вона сумно усміхнулася.

— Нічого, Сірі? Взагалі нічого? Були часи, коли ти завжди точно знав, що сказати. — Вона пригадала одну з попередніх версій мене. — Тепер я запитую себе, чи ти бодай колись казав те, що маєш на увазі.

— Це нечесно.

— Справді, — вона стиснула губи. — Нечесно. Але я не це намагаюся сказати. Мабуть… річ не в тому, що твої слова були неправдивими. Радше, ти взагалі не знав, що вони означають.

Крильця втратили барви. Метелик перетворився на майже нерухомий тендітний чорно-білий ескіз.

— Я зроблю її, — сказав я. — Корекцію. Якщо це так важливо для тебе. Просто зараз.