Я чекав, коли він зробить перерву. Нарешті його плечі розслабилися, штучні кінцівки обвисли.

— То що, — я постукав себе по скроні. — Навіщо ти це зробив?

Він не озирнувся. Сенсори над розітнутим тілом повернулися і втупились у нас, наче очі на стеблинках у краба. Саме там перебувала зараз свідомість Каннінґема, а не в накачаному нікотином тілі переді мною. Ось це було його очима, його язиком чи ще якимись незбагненними штучними органами чуттів, які він застосовував, аби аналізувати надіслані машиною дані. Ці сенсори були спрямовані на мене, на нас — і якщо в Роберта Каннінґема досі лишилося щось схоже на зір, він зараз дивився на себе очима, що були на віддалі двох метрів від його черепа.

— Що саме зробив? — нарешті відгукнувся він. — Удосконалення?

Удосконалення. Неначе він просто оновив свій гардероб, а не вирвав усі органи чуття і вставив у рани нові.

Я кивнув.

— Необхідно лишатися актуальним, — пояснив він. — Якщо ти не змінюєшся, то не встигатимеш за прогресом. Якщо не оновлюватимешся, застарієш за місяць, і тоді не лишиться нічого ліпшого, як піти у Рай чи в стенографісти.

Я проігнорував насмішку.

— Доволі радикальна трансформація.

— Як для нашого часу — ні.

— А це не змінило тебе?

Його тіло затяглося цигаркою. Прицільна вентиляція всмоктала дим ще до того, як він дістався до мене.

— У цьому ж і вся суть.

— Але ж зміни мали зачепити й твою особистість. Звісно…

— А, — він кивнув. На дальньому кінці рухових нервів маніпулятори також хитнулися. — Подивися на світ чужими очима і сам змінишся?