— Щось типу того.

Тепер він дивився на мене своїми справжніми очима. По той бік мембрани змії й стеблові сенсори повернулися до роботи над віртуальним трупом, ніби вирішили, що гають час на марні балачки. Мені було цікаво, в якому тілі Роберт тепер.

— Дивно, що ти запитуєш про це, — відказав біолог з плоті й крові. — Хіба мова мого тіла тобі не все розповідає? Хіба жаргонавти не повинні читати думок?

Звісно, він мав рацію. Мене не цікавили Каннінґемові слова; вони були лише хвилею-носієм. Він не міг чути справжньої бесіди, що відбувалася між нами. Всі його кути й грані гучно розмовляли, і хоча їхні голоси трохи розмивалися фідбеком і викривленнями, я знав, що з часом зможу їх зрозуміти. Потрібно лише, щоб він і далі говорив.

Але Юкка Сарасті обрав саме цю мить, щоб пройти повз і хірургічно точним рухом знищити мої найкращі плани.

— Сірі найкращий у своїй галузі, — зауважив він. — Але не тоді, коли це стосується його особисто.

Чому людина очікує на милосердя від того, хто над нею, якщо вона не виявляє милосердя до тих, хто під нею?

— Штука в тому, — сказала Челсі, — що особисті стосунки вимагають зусиль. Ти мусиш намагатися, розумієш? Я рву задницю заради цих стосунків, тяжко працюю, але тобі, схоже, байдуже…

Вона гадала, що зробила для мене велике відкриття. Здавалося, наче я не розумію, до чого воно все йде, бо мовчу. А насправді я збагнув це раніше за Челсі. Нічого не говорив, бо боявся дати їй привід для розмови.

Мені стало тоскно.

— Ти мені не байдужа, — відповів я.

— Так само, як тобі не байдуже будь-що інше, — зауважила вона. — Але ти… я маю на увазі, що ти, Лебедю, часом просто чудовий, але варто нашим стосункам стати бодай трохи глибшими, ти просто зникаєш, віддаючи своє тіло на поталу бойовому комп’ютеру. І я більше не можу давати цьому раду…

Я дивився на метелика на її зап’ястку. Його веселкові крильця ліниво тріпотіли та складалися. Мені стало цікаво: скільки у неї таких татуювань? Я бачив п’ять на різних частинах тіла, але одночасно більше одного ніколи не з’являлося. Я хотів запитати у Челсі, але вирішив, що зараз не найкращий час для цього.

— Часом ти буваєш таким грубим, — сказала вона. — Я розумію, що це не зі зла, але… не знаю. Може, я для тебе просто запобіжний клапан чи щось на кшталт того. Може, ти так глибоко занурюєшся в роботу, що все навалюється на тебе, і тобі просто потрібна боксерська груша. Може, саме тому ти й кажеш образливі речі.