Розплющив очі. Темрява. Десь у районі передпліччя поблимували позбавлені сенсу числа й червоний світлодіод.

Не пам’ятаю, як опинився тут. І не пригадую, щоб хтось мене латав.

Потрощений. Мене понівечили. Це я пам’ятав. Мені хотілося померти. Хотілося згорнутися клубком і лежати, доки не здохну.

Минула вічність, перш ніж я змусив себе розігнутися. Я випростався і дозволив крихітній інерції штовхнути мене на туго натягнуту тканину намету. Зачекав, доки відновиться дихання. Здавалося, на це знадобилися години.

Я відкрив на стіні вікно КонСенсусу й підключився до барабана. Тихі голоси. Яскраве світло на стіні пекло мені очі, ледь не випалюючи їх. Я вимкнув візуальний зв’язок і слухав слова у темряві.

— …фаза? — запитав хтось.

Сьюзан Джеймс, відновлена індивідуальність. Я знову знав її: не мішок з м’ясом і не об’єкт.

— Ми вже проходили це, — сказав Каннінґем. Його я також знав. Я знав їх усіх. Хоч би що Сарасті зробив зі мною, хоч би як далеко закинув з моєї «китайської кімнати», якимось дивом я до неї повернувся.

Здається, цей факт мав би справити на мене сильніше враження.

— …тому що, по-перше, якби він і справді був настільки шкідливим, природний відбір просто викорчував би його, — продовжувала Джеймс.

— У тебе наївне розуміння еволюційного процесу. Немає такого поняття, як виживання найсильніших. Виживання найадекватніших — можливо. Байдуже, наскільки рішення є оптимальним. Важливо, наскільки воно перевершує альтернативи.

І цей голос я знав. Він належав демону.

— Ну, ми ж доволі непогано перевершуємо альтернативи, — відлуння обертонів у голосі Джеймс підказувало, що лунає хор: уся Банда висловлювала свій протест.

Я не міг у це повірити. Мене щойно покалічили, побили у них на очах, а вони базікають про біологію?

«Може, Джеймс боїться заговорити про щось інше, щоб не стати наступною», — подумав я.

Або їй просто начхати на те, що зі мною трапилося.

— Так, — відповів Сарасті, — ваш інтелект певною мірою компенсує самосвідомість. Але ви схожі на безкрилих птахів на віддаленому острові. Не те, щоб ви насправді були такі довершені. У вас просто немає реальних конкурентів.

Більше ніяких обірваних мовленнєвих зворотів. Жодних лаконічних фраз. Мігрант випустив пару й розслабився. Тепер йому було все одно, бачить його хтось чи ні.

— Ви? — прошепотіла Мішель. — Не ми?

— Ми вибули з гонки хтозна-коли, — сказав нарешті демон. — Не наша провина, що вас це не влаштувало.