Аманда Бейтс гарикнула:

— Ану зупинися! Стій, нахуй!

Майор вискочила на палубу, щоб втрутитися в бійку. Вона налетіла згори — суцільні розігнані рефлекси й карбоплатинові накладки, — але Сарасті просто відсунув її вбік і продовжив наступати.

— То ось що ти мав на увазі? — кричала Джеймс із темного незрозумілого сховку. — Оце твоя попередня обробка?

Сарасті струснув мене.

— Ти тут, Кітоне?

Моя кров заляпала йому обличчя, наче краплями дощу. Я щось белькотів і плакав.

— Ти чуєш? Ти бачиш?

І зненацька я побачив. Враз усе набуло чіткості. Сарасті взагалі не говорив. Сарасті більше не існувало. Нікого не існувало. Я був один у величезному колесі, оточеному зробленими з м’яса об’єктами, що рухалися самі по собі. Деякі з них були загорнуті у шматки тканини. Дивні безглузді звуки долинали з дірок у їхній верхній частині. Були там і інші штуки: бугри, виступи й щось на кшталт мармурових кульок чи чорних ґудзиків, вологих і блискучих, встромлених у м’ясо. Вони виблискували, сіпалися й ворушилися, неначе намагалися втекти.

Я не міг збагнути звуків, які продукувало м’ясо, але чув голос нізвідки. То був наче голос Бога, і я не міг не розуміти його.

— Вилазь зі своєї кімнати, Кітоне, — шипів він. — Припини транспонувати, інтерполювати й аналізувати — чи як ти це називаєш. Просто слухай. Хоч раз у своєму бісовому житті зрозумій щось. Збагни, що від цього залежить твоє життя. Ти чуєш, Кітоне?

Я не можу розповісти, що сказав той голос. Знаю тільки, що я почув.

Ти ж так багато вкладаєш у нього, правда? Він підносить тебе над усіма сущими тваринами, робить тебе особливим. Гомо сапієнс — так ти себе називаєш. Людина розумна. А чи маєш ти бодай приблизне уявлення, що таке цей розум, яким ти так захоплено вихваляєшся? Чи знаєш хоча б, навіщо він потрібен?

Певно, ти гадаєш, що розум дає тобі свободу волі. Мабуть, ти забув, що сновиди розмовляють, водять машини, скоюють злочини і замітають сліди, перебуваючи весь час у несвідомому стані. Мабуть, ніхто не сказав тобі, що навіть ті, хто прокинувся, лишаються рабами, що заперечують реальність?

Зроби свідомий вибір. Поворуши вказівним пальцем. Надто пізно! Сигнал уже проминув лікоть. Твоє тіло почало діяти за півсекунди до того, як твоє свідоме «я» вирішило це зробити, бо «я» насправді нічого не вирішувало; щось інше запустило твоє тіло, надіславши гомункулу, що сидить у голові, лише коротку аналітичну записку (уже постфактум). Маленька людинка, пихата підпрограма, яка вважає себе особистістю, плутає взаємозв’язок з обумовленістю: вона читає записку й бачить, що палець ворушиться. А тому вважає, що одне надало руху іншому.