Веґнер[93] вважав свідомість коротким резюме. Пенровз[94] вловлював її у переспіві приручених електронів. Норретрендерс[95] називав свідомість полудою; Казим — витоком з паралельного всесвіту. Метцінґер[96] заперечував саме її існування. Штучні Інтелекти повідомили, що збагнули її суть, а тоді заявили, що не здатні нам її пояснити. Зрештою, Гедель[97] мав рацію: жодна система не здатна цілковито себе зрозуміти.

Навіть синтезисти не змогли її відтворити. Балки, що несли основне навантаження, просто не витримали напруги.

Я збагнув, що всі вони дещо випустили з уваги. Усі ці теорії, уся ця маячня, експерименти й моделі намагалися довести, що таке свідомість, але ніхто з них не пояснив, навіщо вона взагалі. Це нікому не було потрібно, адже й так очевидно, що свідомість робить нас тими, ким ми є. Вона дозволяє нам бачити красу й потворність. Вона підносить нас до величного королівства духу. О, було, звісно, кілька аутсайдерів — Докінз, Кіо, якісь письменники-графомани, що заслужили забуття, — які цікавилися причиною: чому не комп’ютер з плоті і нічого більше? Чому позбавлені свідомості системи за визначеннями нерозумні? Але їхні голоси ніколи не здіймалися над натовпом. Цінність того, ким ми є, була такою банально очевидною, що ніхто й ніколи по-справжньому не ставив її під сумнів.

І все ж у головах лауреатів і кожного стурбованого п’ятнадцятирічного підлітка на планеті продовжували роїтися питання. Я лише хімія? Чи магніт в ефірі? Я є чимось більшим, ніж мої очі, вуха та язик; я — маленька людинка, що ховається за цими органами й визирає на світ ізсередини. Але хто ж тоді дивиться його очима? До чого все зводиться? Хто я? Хто я? Хто я?

Чорт, що за дурне запитання. Я міг би відповісти на нього за одну секунду, якби Сарасті не змусив мене зрозуміти.

Тільки загубившись, ми починаємо розуміти себе.

Ганьба випатрала мене й лишила порожнім. Мені було начхати, чи бачив мене хтось. Мені було начхати, в якому стані мене бачили. Цілими днями я кружляв у своєму наметі, згорнувшись клубком і вдихаючи власний сморід, доки всі решта займалися приготуваннями згідно з наказами мого ката. Аманда Бейтс — єдина, хто бодай символічно протестувала проти того, що робив зі мною Сарасті. Інші просто опустили очі, стулили пельки й мовчки виконували те, що їм наказували: зі страху чи з байдужості, я не міг сказати.

Це було ще однією проблемою, якою я перестав перейматися.

Тим часом гіпс на моїй руці розійшовся, наче розірваний молюск. Я ледь підкрутив світло, лише щоб оцінити роботу; моя залатана долоня чухалася й полискувала у пітьмі. Від зап’ястка тягнулася надто довга і надто глибока лінія долі. Потім я повернувся до порожнечі і до похмурої, непереконливої ілюзії безпеки.