— Що ж тоді?

Він вказав на дисплей. Я озирнувся, рефлективно підкорившись.

Щось прокололо мою руку, наче цвях під час розп’яття.

Я закричав. Хвилі болю прокотилися до плеча. Не замислюючись, я відсмикнув руку, й ніж розітнув мою плоть, наче акулячий плавець воду. Кров порснула і зависла у повітрі, хвостом комети окресливши відчайдушний помах моєї руки.

Раптом жар опік мене ззаду. Шкіра на спині горіла. Я знову закричав і засмикався. У повітрі закружляла вуаль з кривавих крапель.

Дивом я опинився в коридорі, тупо витріщаючись на правицю. Долоню було розпанахано на дві частини, й вона тепер звисала із зап’ястя скривавленими двопалими шматками. З порваних країв витікала кров — і не падала. Крізь туман болю і збентеження я бачив, як до мене наближається Сарасті. Його обличчя колихалося переді мною, то розпливаючись, то набуваючи чіткості, налите чи то його, чи моєю кров’ю. Очі вампіра здавалися яскраво-червоними дзеркалами — ті очі були машиною часу. Навколо них клубочилася темрява, і півмільйона років враз розчинилися. Я став просто ще одним шматком м’яса в африканській савані, якому за мить розірвуть горло.

— Ти усвідомлюєш проблему? — запитав Сарасті, насуваючись на мене. Великий краб-павук висів за його плечем. Попри біль, я спробував придивитися: один з піхотинців Бейтс цілиться в мене. Я наосліп відштовхнувся, випадково потрапив ногою на сходинку і сторчголов полетів униз, у коридор.

Вампір мчав за мною. Його обличчя викривило те, що в людини можна було б назвати усмішкою.

— Ти відчуваєш біль і відволікаєшся на нього. Ти зосереджуєшся тільки на ньому. Зосереджений на одній загрозі, ти не помічаєш іншої.

Я здригнувся. Багряний туман застилав мені очі.

— Що більше ти знаєш, то менше сприймаєш. Автомат упорався б краще.

«Юкка збожеволів, — подумав я. — У нього дах поїхав. — А тоді: — Ні, він мігрант. Завжди був мігрантом…»

— Робот упорався б краще, — м’яко сказав він.

«…і вампір ховався кілька днів. Заліг на дно. Ховався від здобичі.

На що він ще здатен?»

Сарасті підняв руки, потрапляючи у фокус мого зору й зникаючи з нього. Я гупнувся об щось, штовхнув навпомацки, відскочив геть крізь тьмавий морок, що клубочився довкола мене, і стривожені голоси. Вдарився потилицею об якийсь металевий предмет і перевернувся.

Дірка, нора. Сховок. Я пірнув усередину. Розірвана кість дохлою рибою вдарилася об край люка. Я скрикнув і звалився у барабан. Монстр не відставав.

Перелякані крики, дуже близько.

— Цього не було в плані, Юкко! Цього не було у клятому плані! — репетувала розгнівана Сьюзан Джеймс.