— Ласкаво просимо до нас, — знову Каннінґем. — Ти зазирала до Кі…

— Ні, — відрубала Бейтс.

— Задоволені? — запитав демон.

— Якщо ви про піхотинців, то я рада, що ви від них відчепилися, — сказала Бейтс. — А якщо ви про… Це абсолютно неприпустимо, Юкко.

— Я так не думаю.

— Ви напали на члена екіпажу. Якби у нас була гауптвахта, ви б там просиділи до кінця польоту.

— Це не військовий корабель, майоре. І ви не командир.

Мені не потрібно було вмикати дисплей, щоб побачити, що Бейтс про все це думала. Але було в її мовчанні щось іще, щось, що змусило мене таки увімкнути камеру на барабан. Я примружився від болісного світла, знизив рівень яскравості, аж доки від зображення не лишилися тільки легкі пастельні мазки.

Так. Бейтс. Ступила зі східців на палубу.

— Бери стілець і сідай, — гукнув Каннінґем зі свого місця. — Ми тут старі хіти слухаємо.

Щось із нею було не так.

— Мене вже дістала ця пісня, — відказала Бейтс. — Ми її затерли до дірок.

Навіть тепер, коли мої інструменти було потрощено й розбито, а рівень сприйняття ледь перевершував людський, я зауважив зміну. Тортури бранців і напад на члена команди — це стало для неї точкою неповернення. Інші цього не помітили. Вона добре приховувала свої почуття. Але навіть крізь тьмяні тіні на моєму екрані я бачив, що її топологія палахкотить неоном.

Аманда Бейтс не просто міркувала про зміну командування. Єдиним питанням для неї було: «Коли?»

Всесвіт був замкнутим і концентричним.

Мій крихітний притулок розташувався у центрі. За його межами простягався інший світ — там верховодить монстр і патрулюють його лакеї. А за ним був іще один, в якому причаїлося щось жахне і незбагненне, готове ось-ось нас поглинути.

І більше нічого не залишилося. Земля стала примарною, недоречною для цього закутка космосу гіпотезою. Я не бачив жодного місця, куди б її можна було припасувати.

Тривалий час я залишався в центрі всесвіту. Переховувався. Не вмикав світла. Не їв. Я вилазив зі свого намету, тільки щоб справити нужду в туалеті біля фабрики, і то лише тоді, коли на хребті нікого не було. Всю спалену спину вкривали болючі пухирі, наче зерна кукурудзи в качані. Вони лускали від найменшого дотику.

Ніхто не стукав до мене у двері, не викликав через КонСенсус. Та я б і не відповів, навіть якби й викликали. Може, вони здогадувалися про це. Можливо, трималися оддалік з поваги до моєї приватності і шкодуючи про мою ганьбу.