На його розпашілому чолі набухають вени — наче темні блискавки розкреслили передзахідне небо. Моторошний, переляканий хрип виривається з горла Нейтана, і він кумедно затуляється від «Шиви» рукою. Його правий манжет розірваний, і розстебнутий рукав метляється під ліктем, як дохла риба. Якби не скам’янілий вираз обличчя, він мав би жалюгідний вигляд. Я подумки шепочу звичне «двадцять п’ять», натискаючи на спусковий гачок. На фінальне «ять» він зникне в блакитному спалаху…

«Бувай, Нейтане», — пролітає в голові. «ONLY GOD JUDGE ME», — нагадує підсвідомість. СТОП! Вказівний палець випрямляється, наче обпікшись. Різко опускаю «Шиву» — за частку секунди до того, як зробити непоправне, бо раптом усвідомлюю, що на голому передпліччі, що видніється з розірваного рукава, ніякого татуювання немає!

Ельза здивовано дивиться то на мене, то на Гоґа.

— Боже… — розгублено бурмочу я, не розуміючи, що коїться.

І раптом моя донька кричить високим дитячим сопрано, знову й знову повторюючи геть недитяче слово. Може, якби не це, я б і не наважився. Але вона викрикувала слово «УБИЙ!».

Цей жорстокий наказ звучав таким дисонансом із самим поняттям «дитина», що я мимоволі опинився на боці гіганта із зовнішністю Нейтана Гоґа. Підкоряючись якомусь інтуїтивному знанню, підійшов до нього, простягнув п’ятірню й, схопивши за щоку, рвонув на себе. Гоґове обличчя злетіло, як машкара. У моїй руці опинилося живе білясте тісто, що, по-зміїному оповивши зап’ястя, вмить поповзло мені в рукав. А замість Нейтана стояв, важко дихаючи, переляканий Алекс Пай. Я гарячково затрусив кистю, намагаючись скинути цю гидоту на підлогу. Нарешті мені вдалося відкинути її якнайдалі.

— Де вона? — роззираючись, запитав Алекс.

Ельзи ніде не було.

— Ось що ми зробимо, друже, — кажу я, оглядаючи підлогу. Потім піднімаю один із безлічі розсипаних тестерів. — На. Упораєшся?

Алекс киває. Рішуче прикладає трубочку до пальця. Тестер гучно клацає. Лунає тихе «пшик».

— Що тепер? — запитує Алекс.

Я не цілюся в нього, але гвинтівка в моїх руках готова до бою, й він упівока дивиться на неї.

— Тряси, — відповідаю.

Алекс слухняно метляє трубочкою в повітрі. Ми мовчимо. Нарешті лунає короткий високий писк, і на тестері займається яскравий зелений світлодіод.

— Дякувати Богові… — видихаю й тільки тепер розумію, як я боявся, що результат буде інший.

Знову оглядаю коридор. Ельзи ніде немає. Сідаю долі, просто на порозі, спираюся на одвірок, кладу «Шиву» поруч.

Гадки не маю, що тепер робити. Хоча ні… Варто просто передихнути.

— Ти як? — запитує Алекс.