— Бро… — він чомусь відводить очі. — Усе погано… Дуже погано… Нас привели сюди зробити тест, а вона…

Нарешті Алекс підводить на мене погляд. Здається, у нього зараз зблиснуть сльози.

— Твоя донька їх усіх убила.

Він чекає, що я не повірю. Але я просто киваю.

— Це вона в тебе плюнула?

— То ти знав? — витріщився Алекс. — Знав, що вона…

— Ні. Здогадався, коли просив тебе загадати їй загадку. Справжня Ельза зараз не тут.

— Тобто? А де ж вона?

Хруснуло розбите скло, і ми обидва підскочили, як ужалені. У дверях, злякано дивлячись на нас, стояла маленька дівчинка із заплаканим личком.

— Тату! Це він усіх убив! Він страшний!

Ельза показує пальчиком на здорованя Алекса й починає плакати. Моя донька. Моя маленька донечка. Головою я все розумію… І все пам’ятаю… Як вона пропала і як знайшлася — і те, й те за участі Ірми. Як я не міг відчути запаху її волосся й шкіри, а тільки шампунь і мило… І те, що зараз, прибігши сюди, застав порожню будівлю в закривавлених порізах. Але розуміти — не значить повірити.

Я ступив до неї з найприроднішим наміром — обійняти. І вона, прочитавши це в русі моїх плечей, простягнула до мене руки.

— Бро… — невпевнено сказав Алекс і взяв мене за лікоть.

— Тату! — злякано верескнула Ельза і, відстрибнувши, витріщилася на Алекса. — Обережно!

Обертаюся на каблуках. Щось у нього з лицем! Спершу здається, опухло… Але вже наступної миті стає видно, що це не набряк.

Це пухирі, наче хтось устромив йому під шкіру величезні стиглі виноградини. Ні, либонь, горіхи, але вони змінюють форму, ставши немов рідкі. Під роздутими бровами вже не видно очей…

— Алексе… — видихаю я, і ствол моєї «Шиви» наче самовільно розвертається в його бік.

Його лице раптом повертається в нормальний стан. Більше ніяких пухирів або шишок… Але тепер переді мною зовсім не Алекс! На мене з висоти свого двометрового зросту холодним і спокійним поглядом дивиться полковник Нейтан Гоґ.

Миттєвий переляк і подив змінює відчуття внутрішньої прохолоди, наче мозок перетворився на механізм. Приклад злітає до плеча. Погляд вихоплює кобуру в нього на поясі. Не встигне — я просто відступлю ще на крок і вистрелю…

— Братику… — каже Нейтан Алексовим голосом. Я чую інтонації страху, ба навіть благання, але його обличчя залишається безстороннім. — Братику, що ти робиш… Це ж я…