Лето й Ганіма розпізнали цей голос. Старий барон Харконнен. Ганіма почула, що той самий голос почав відлунювати в її власній голові, але внутрішня брама зачинилася. Вона відчула, що там на сторожі стоїть мати.

Джессіка зберігала мовчання.

— Отже, рішення за мною, — сказав Лето. — А вибір за тобою, Аліє. Випробування на одержимість чи…

Він кивнув головою в бік відкритого вікна.

— Хто ти такий, щоб пропонувати мені вибір? — запитала Алія, і це досі був голос старого барона.

— Демоне! — скрикнула Ганіма. — Дай їй зробити власний вибір!

— Мамо, — заблагала Алія голосом, яким говорила, коли була малою дівчинкою. — Мамо, що вони роблять? Чого вони від мене хочуть? Допоможи мені.

— Допоможи собі сама, — наказав Лето й на мить побачив у її очах безпорадний спалах, присутність знищеної тітки, що глянула на нього й зникла. Але її тіло ворухнулося, рушило дерев’яною скованою ходою. Вона хитнулася, спотикнулася, збочила з дороги, але повернулася на неї, дедалі ближче підходячи до відкритого вікна.

Дикий голос старого барона рвався їй з уст:

— Стій! Стій, я кажу! Я тобі наказую! Припини це! Слухай мене!

Алія вхопилася за голову й підійшла ближче до вікна. Сперлася стегнами об парапет, проте голос далі ревів:

— Не роби цього! Перестань, а я тобі допоможу! Я маю план. Послухай мене. Припини це, кажу. Зачекай!

Та Алія відірвала руки від голови й ухопилася за зламану фрамугу. Одним різким рухом перекинула себе через парапет і зникла. Падаючи, вона навіть не зойкнула.

До кімнати долинув крик натовпу та глухий мокрий звук, з яким Алія вдарилася об сходи далеко внизу.

Лето глянув на Джессіку.

— Ми ж казали, щоб ви її пожаліли.

Джессіка відвернулася і сховала обличчя в туніку Фарад’на.

Припущення, що можна змусити всю систему діяти краще через натиск на її свідомі елементи, є виявом небезпечного неуцтва. Це частий неуцький підхід тих, хто називає себе вченими й технологами.

— Він бігає вночі, кузене, — сказала Ганіма. — Бігає. Ти бачив, як він бігає?

— Ні, — відповів Фарад’н.