Змагаючись із раптовою судомою, що стисла її груди, Алія спитала себе, чи ця стара жінка дійсно знає правду. Алія глянула на матір, та Джессіка не ворухнулася, уважно пильнуючи за вартовими Алії, Фарад’ном і видовищем під вікном. Зачарований, Фарад’н стояв непорушно.

Алія виглянула з вікна, намагаючись розгледіти своїх Храмових Священників. Їх не було видно, і вона припустила, що вони торували собі шлях до дверей Храму, щоб потім прямо спуститися зі сходів.

Проповідник вказав правицею над головою старої жінки й гукнув:

— Ви самі — єдина ваша поміч! Ви збунтувалися. Ви принесли сухий вітер, що не очищує і не холодить. Несете тягар нашої пустелі, а смерч гряде з того місця, з тієї страшної землі. Я був у тій дичавині. Вода спливає у пісок із розтрощених канатів. Струмки перетинають землю. Вода спадає із небес у Поясі Дюни! О, мої друзі, Бог повелів мені! На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому, бо я голос того, що кличе до вас із цієї дичавини.

Тремтячим і неслухняним пальцем він вказав на сходинки в себе під ногами.

— Це не загублена джедіда, яку вже ніколи не буде заселено! Тут їли ми хліб, що з неба зійшов. І тут галас чужинців вивів нас із наших домів! Вони наготували нам спустошену землю, де жодна людина не живе й жодна людина по ній не проходить.

Натовп неспокійно заворушився, біженці й міські фримени озиралися довкола себе, поглядаючи на прочан із хаджу, що стояли між ними.

«Він може розпочати криваві заворушення! — подумала Алія. — Що ж, дозвольмо йому це. Мої Священники можуть піймати його у замішанні».

Вона побачила п’ятьох Священників, тугий вузол жовтих шат, що спускався сходами позаду Проповідника.

— Води, пролиті нами в пустелі, стали кров’ю, — мовив Проповідник, широко змахнувши руками. — Кров на нашій землі! Ось наша пустеля, що могла втішатися і цвісти, привабила чужинців і спокусила їх поселитися між нами. Вони приходять до нас із насиллям! Їхні обличчя закриті, наче від останнього вітру Кралізеку! Вони збирають рабську данину з піску. Висисають щедроту піску, скарб, захований у глибинах. Ось вони, коли йдуть на своє лиходійство. Написано: «І я став на піску. І я бачив звірину, що виходила з піску, а на її голові ім’я Господнє!»[37]

У натовпі наростав гнівний гомін. Люди здіймали кулаки, потрясали ними.

— Що він робить? — прошепотів Фарад’н.

— Хотіла б я знати, — сказала Алія. Притисла долоні до грудей, відчуваючи страшне піднесення цієї миті. Натовп обернеться проти прочан, якщо він продовжуватиме далі.

Але Проповідник напівобернувся, націлив свої порожні очниці в бік Храму і здійняв руку, вказуючи на високі вікна вежі Алії.