«ВОНИ ПАМ’ЯТАТИМУТЬ МЕНЕ?»

— Ще б пак, волохата мордо, — промовила Нора, присідаючи й обіймаючи пса. — Вони пам’ятатимуть тебе, доки будуть на світі пси і люди, які можуть з ними порозумітися.

Післямова від Діна Кунца

Післямова від Діна Кунца

Якщо мені пощастить дожити до такого поважного віку, коли мій гардероб складатиметься із самих лише халатів, просторих спортивних костюмів, капців у формі ведмедів та підгузників для дорослих, і я ще зможу писати романи у ті присмеркові часи, то, мабуть, отримуватиму від читачів листи на кшталт: «Мені сподобалася ваша нова книга, але “Хранителі”, яких ви написали в юному віці, — ваш найкращий твір». Я в ці часи уже підписуватиму книги з допомогою медсестри і медбрата, який триматиме слухову трубку, а сам лежатиму під крапельницею для внутрішньовенних вливань рідких начос[73]. На мені буде строкатий спортивний костюм, кращий навіть за той, що мав Преслі, коли замешкував у Лас-Вегасі. Читачі вітатимуть мене, отримуватимуть екземпляри мого останнього твору з автографом, але більшість із них проситиме написати сиквел до «Хранителів». Я з посмішкою обіцятиму подумати над цим, намагаючись не пускати слину, і пояснюватиму, що не братимуся за сиквел до тих пір, поки не буду впевнений, що він принаймні не вийде гіршим за відправний твір.

Після написання роману про Ейнштейна — генетично модифікованого золотистого ретривера з надзвичайно потужним інтелектом — і його друзів мене кілька років цікавило, чи зміг би я написати ще одну книгу, яка б мені настільки сподобалася. Коли я працював чи працюю над тим чи іншим романом, то спершу переживаю похмурі напади невпевненості, а потім сповнююся рішучістю, відчай змінюється радістю — хоча загалом у цьому процесі темних моментів більше, ніж світлих. Геть інакше стояла справа з «Хранителями», трудячись над якими, я відчував лише радість. Бажання добре писати неможливо втілити без важкої праці; пишучи цю книжку, я згаяв за клавіатурою не більше часу і затратив не більше сил, ніж гаяв і затрачав на інші свої твори, але в цьому конкретному випадку я працював із задоволенням, оскільки знав, що викристалізовую унікальний задум, створюю особливий матеріал та повнокровніших і тепліших персонажів, аніж в інших творах того періоду. В ті дні, які пролетіли наче одна мить, я перебував у тому стані, який психологи називають станом потоку, коли людина настільки сфокусована на певному виді діяльності, що працює значно швидше й перевершує саму себе. В атлетів це називається «бути в ударі».

Врешті-решт, я написав кілька книг, що сподобалися мені не менше за «Хранителів», але зараз, коли оце пишу цей нарис, мушу зізнатися від щирого серця, що жодної іншої книжки я настільки не обожнюю, як цю. Бо попри все, будучи вічним оптимістом, я впевнений, що те, що зображено в ній, колись станеться. Я вірю, що видатні уми нашого часу скоро винайдуть засіб від шишкуватого дубового грибка і покращать процес вирощування брюссельської капусти зі смаком арахісового масла. Я вірю, що суспільство стане таким дружним, що Біґфут нарешті вийде зі своєї схованки і зможе поселитись у будь-якому місті нашої країни (за умови, що він регулярно прийматиме душ). Якщо такий день настане, мені здається, що пан Біґфут прийде до мене, щоб узяти автограф і особисто подякувати за те, що я врешті-решт створив твір, кращий за «Хранителів». З наших побіжних спостережень за Біґфутом можна припустити, що це сором’язливий хлопчина з лагідною вдачею. Я буду засмучений, якщо виявиться, що я тяжко помилявся, і він відгризе мені руку, аби пообідати нею. Проте я не стану меншим оптимістом, і хоч у мене залишиться всього лише п’ять пальців, я й надалі намагатимуся написати книжку, кращу за цю історію про Ейнштейна.